Рости на спасіння (проповідь)

четвер, 30 липня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ: ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


3
Якби церква про таємницю Антихриста не знала, то вона не змогла би існувати. Вона не змогла би озброїтися проти нього, вести проти нього боротьбу, вистояти про нього. Коли навчається, що диявол не існує, то він досягнув поширення свого найнебезпечнішого тріумфу. Подібним чином немає більшого зміцнення Антихриста, аніж погляд, що він – просто якийсь апокаліптичний образ, який колись пізніше з’явиться – справді зла істота, але це – просто корисне застереження перед кінцем.
Якщо Антихрист ще не на сцені, тоді тривога ще не залунала. Яке запевнення про те, що «Все – гаразд» дається таким мисленням! Це стосується цілої системи послідовних ознак, які вичитувалися із Писання: навернення юдеїв, воскресіння мучеників і так далі. Здається, що ті, що так думають, не розуміють ознак кінця, пильнувати про який нам наказав Господь, а навпаки вони повернулися у протилежному напрямку. Можна визнавати, що Господь прийде, як злодій вночі, але так само знати, що ще не ніч, хоча може й вже вечір, або й пізній вечір. Церква лише тоді буде готова, коли знатиме, що Антихрист – уже в світі, і що вона кожної миті піддається повній силі його атак. Якщо вона цього не знає, тоді вона – безнадійно перед ним беззахисна. Ось – значення апостольських застережень.
А в чому ж тоді таємниця Антихриста? Що він хоче? Що він робить? Він хоче спокусити християн, щоби вони відпали від правдивого Бога, від Бога, об’явленого в Христі. На місце правди Євангелія він ставить обман, дорогу неправди. Тут місця в Івана перебувають у цілковитій згоді з 2 Солунян 2. І є ще одне місце повної згоди. На відміну від диявола, Антихрист – релігійний. Відповідно до Івана він приходить із посланням, яке звучить, як досить християнське. Він твердить про Євангеліє, але фальшує його. Відповідно до 1 Івана 4:3 ця фальсифікація робиться запереченням Воплочення.
Іван чітко писав, зіштовхуючись обличчям у обличчя із ґностицизизмом, який починав з’являтися. Цей могутній рух у перші дні християнства міг перетягнути до себе чимало християн, зокрема в Єгипті та Сирії. Здається, що в середині ІІ століття, православна церква, церква, віра якої була у волоченого Христа, перебувала в меншості. Але по своєму наскільки побожним було це вшанування Христа, як небесної істоти, яка з’явилася тут, на землі, лише із видимістю тіла! Якраз проти цього Іван написав своє Євангеліє із його центральною темою: «Слово сталося тілом».
Релігійний характер Антихриста, описаного Павлом, проявляється у культі людини. Він з’являється у церкві, це релігійне звеличення людини. Голос змія на початку, у Раю, знову чути у посланні цього Антихриста: «Будете, як Бог». Це – найстаріша єресь у людській історії, і вона до кінця світу з’являється у все нових формах. Це явний зміст пророцтва про ворога «що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме» (2 Сол. 2:4).
Якої би форми не набувало це обожнення людини в майбутньому – і така помилка, звісно, стає все гіршою – треба бути зовсім сліпим, аби не впізнати проявів цієї першої єресі знову й знову в християнській історії. Природна людина завжди має нахил використовувати релігію на прославлення самої себе – і християнську релігію також. Ще з стародавньої Індії ми чуємо: «Атман – Брахман» (душа – божественна). Кожен місіонер у Індії знає, що найбільша перепона для Євангелія там – обожнення людини. Це саме обожнення людини можна так само знайти в ідеалізм греків і германців класичного періоду, і воно пронизує богослов’я грецьких отців, середньовічної схоластики і сучасного протестантизму.
Саме цього й хоче Антихрист. Саме це й він робить. Він відводить людей від поклоніння єдиному правдивому Богові, Богові, Який у Ісусі Христі стався плоттю. Він веде їх до служіння людському «я», піднесеному на місце Бога. Він робить це ще від днів апостолів аж до Останнього Дня. Це – щось те, що відбувається в церкві. Тому-то Антихрист – набагато небезпечніший від усіх інших ворогів церкви. Жоден римський цезар, жоден сучасний диктатор не є настільки небезпечним, як цей ворог Христів усередині церкви.
Коли Пліній писав до Траяна, то він повідомляв про заходи, які було вжито проти християн. Вони заходили аж до страти тих «упертих», які відмовлялися відректися. У тому самому листі він каже про християн, які відпали від церкви за 20 років до цього. Таке відпадання у час переслідування не є найгіршим із того, що в цьому відношенні пережило християнство. Це було визнано тоді, коли було відкрито дорогу покаяння для тих, що відпали під тиском переслідування. Саме таку дорогу був пройшов той, що відрікся першим – Симон Петро. Велике мистецтво Антихриста полягає в тому, що він може привести багатьох християн до відпадання без переслідування. Коли християнськими землями прокочувався іслам, то були такі християни, які майже зголосилися стати мусульманами. Багато-хто з них для цього мав релігійні підстави. Ісламські правителі навіть намагалися заборонити таке навернення до ісламу, або принаймні ускладнити його заради подушного податку, який мали платити християни. Найвище мистецтво Антихриста полягає в тому, що він може зробити відпадання ділом релігійного благочестя.

неділя, 26 липня 2009 р.

ПРОПОВІДЬ НА 7-У НЕДІЛЮ ПО П'ЯТИДЕСЯТНИЦІ

SIMUL JUSTUS ET PECCATOR
(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю. А коли роблю те, чого я не хочу, то згоджуюсь із Законом, що він добрий, а тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені. Тож знаходжу закона, коли хочу робити добро, що зло лежить у мені. Бо маю задоволення в Законі Божому за внутрішнім чоловіком, та бачу інший закон у членах своїх, що воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх. Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого! (Римлян 7:15-25а).

Усім… улюбленим Божим, вибраним святим, благодать вам та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа! (Рим. 1:7). Амінь.

Дорогі брати і сестри, одного разу Марк Твен написав оповідання «Жахлива катастрофа». Перед тим, як цей твір закінчити, він поставив усіх героїв у таке скрутне становище, що вони, незалежно від того, що робитимуть, мусять загинути.

Розмірковуючи над сюжетом у такому місці, Твен прийшов до висновку: «Я помістив своїх героїв у такі обставини, що їм не вибратися звідти цілими. Хто думає, що може це виправити – хай спробує це зробити!»

Певно що до подібного висновку прийшов і диявол, після того, як спокушені ним наші прабатьки, Адам і Єва, впали у гріх. Він подумав, що Адамові і Єві, цілому людству, вам і мені – кінець. Такою жахливою проблемою є гріх. Він вразив людство, створене досконало на образ і подобу Божу. Він спотворив усе: тіло, розум і душу. Людина стала ворогом Божим, і – приреченою до смерті, тимчасової і вічної, до вічних мук у пекельному вогні «який дияволові та його посланцям приготований».

І як, у ситуації з оповіданням Марка Твена, гріх це – така безвихідь, що незалежно від того, що люди роблять, вони все одно його не подолають, а отже мусять загинути, бо «заплата за гріх – смерть». Але слава Богові, що Він любить людство, що Він любить вас!

Слава Богові, що Він віддав Свого Сина Ісуса Христа заплатою за всі ваші гріхи. Заплата за гріх – смерть. Тож вічний Божий Син стався правдивою людиною, як ви і я, але без гріха, що прийняти цю заплату на вашому місці і замість вас. Бог про цей план спасіння людства провіщав давно. Ще за сімсот років до Голгофи Він через пророка Ісаю говорив про нашого великого Замінника у смерті: «Усі ми блудили, немов ті овечки, розпорошились кожен на власну дорогу, і на Нього Господь поклав гріх усіх нас!.. Від утиску й суду Він забраний був, і хто збагне Його рід? Бо з краю живих Він відірваний був, за провини Мого народу на смерть Його дано...» (Ісаї 53:6, 8).

Ісус Христос, Божий Син помер за всі ваші гріхи і провини. Всі ваші переступи проти Бога і людей змиті Христовою кров’ю. Він помер замість вас. «Та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, вона бо тримати Його не могла» (Дії 2:24). Христос «був виданий за наші гріхи, і воскрес для виправдання нашого» (Рим. 4:25).

Щоб це виправдання стало нашим, Бог створив у наших серцях віру. Бог дав вам Свого Духа у Хрищенні. І зараз «ваше тіло – то храм Духа Святого, що живе Він у вас, якого від Бога ви маєте» (1 Кор. 6:19). Спасіння дав вам лише Бог. Духа дав вам лише Сам Бог. І Святий Дух запевнює нас через апостола Павла, що «Ми маємо розум Христів» (1 Кор. 2:16).

Але хто з вас більше не грішить? І що робити, коли я, християнин, сам того не бажаючи, падає у гріх? Що ж це означає? Відповідь на це запитання дає нам сьогодні знову Господь Святий Дух через апостола Павла. Апостол Христів свідчить: «Бо що я виконую, не розумію; я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те я роблю». Таке свідчення можуть привести безліч християн. Адже інколи ми ловимо себе на тому, що робимо щось зовсім не те, що мали би і хотіли робити. Ми ловимо себе на тому, що ось ми щойно учинили гріх. І цей гріх ми ненавидимо. Ненавидимо те, що робимо – що ми щойно у своїх діях, словах або думках зауважили.

Наше справжнє єство, подароване Богом через віру любить Бога, Який полюбив перше нас. І віруючий це той «блажен муж, що… в Законі Господнім його насолода, і про Закон Його вдень та вночі він роздумує» (Псалом 1:1, 2). І разом із Божим апостолом він розумом і духом, своїм внутрішнім справжнім єством, своїм новим чоловіком, Христовим розумом, погоджується «із Законом, що він добрий», і визнає, що «Господні слова чисті, як срібло, очищене в глинянім горні, сім раз перетоплене» (Псалом 11:7).

Але є щось інше, всередині апостола Павла, всередині всіх святих. Поки вони живуть тут на землі, всередині вас самих, про що Апостол визнає: «Тому вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені». Таку заяву робить Апостол. Таку заяву робимо й ми. «Я роблю не те, що хочу. Я роблю не те, що бажаю. Нова людина, створена в мені Святим Духом через Євангеліє не хоче грішити. Ця нова людина радіє усяким добром і Словом Божим. Але гріх, який живе в моїх частинах тіла, підштовхує мене до гріха, мимо моєї волі, всупереч моєму розумові, засмучуючи мій дух і душу».

Апостол каже: «Знаю бо, що не живе в мені, цебто в тілі моїм, добре; бо бажання лежить у мені, але щоб виконати добре, того не знаходжу. Бо не роблю я доброго, що хочу, але зле, чого не хочу, це чиню. Коли ж я роблю те, чого не хочу, то вже не я це виконую, але гріх, що живе в мені». Ось так ми з’єднані і донині. Лютер називав це simul justus et peccator.

Ви – виправдані, бо Христос помер за ваші гріхи. За всі гріхи, які навіть ви, як і Павло, і всі християни робите, вже принесена повна заплата досконалим життям, невинними стражданнями, дорогоцінною кров’ю і святою смертю вашого Спасителя, Сина Божого, Ісуса Христа. Ви – виправдані Його воскресінням. Ви – освячені Його Словом. Тому ви – праведні, ви – святі, ви – Божі діти.

І такими ви стали не через свої якісь діла, а винятково благодаттю Божою, яку Він щедро і по достатком вилив на все людство в Особі Його Єдинородного Сина Ісуса Христа. Христос Своїм життям, смертю і воскресінням, яке несе нам Святий Дух у Євангелії скинув із престолу вашого серця гріх, вигнав із нього диявола і вирвав жало смерті.

Ви – праведні, бо ви – виправдані самою вірою у Христа, благодаттю, «без діл Закону, щоб ніхто не хвалився». Ви – праведні і грішні водночас. Чимало людей біля вас грішні. Але вони, на відміну, від вас, ще не чули Євангелія. Або, почувши його, відкинули. Тому вони не знаходять задоволення у Божому Слові. Тому їх не мучить сумління, що вони вчинили зло. Бо в серцях їхніх і далі править старий чоловік і увесь їхній розум, і серце, і душа далі узурповані гріхом.

«І такими були дехто з вас, але ви обмились, але освятились, але виправдались Іменем Господа Ісуса Христа й Духом нашого Бога», - каже вам Святий Дух (1 Кор. 6:11). Він, Утішитель, тепер живе у вашому серці, у вашому розумі, у вашому духові. Але справа в тому, що той старий узурпатор, гріх і далі залишається у вашому тілі і «воює проти закону мого розуму, і полонить мене законом гріховним, що знаходиться в членах моїх», як це сповідує з нами апостол Павло, теж праведний і теж грішний, водночас.

Разом із Св. Павлом ми сповідуємося сьогодні: «Нещасна я людина!» Я згрішив проти Бога. Я згрішив проти людини. Я дивлюся на Десять Заповідей Божий і жах огортає мене і нова людина всередині мене, та людина, яка знаходить задоволення у Божому Слові, у Євангелії, вигукує знову: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти?»

І відповідь надходить кожному з нас зі Слова Божого. І сьогодні воно звіщає: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» Знайте, що допоки ви будете жити в цьому тілі, у ньому буде також жити гріх. Він буде проявлятися у вас в думках, словах або вчинках. Він буде проявлятися всупереч вашому бажанню. Через це будуть страждати інші люди. Але через це будете страждати й ви.

Проте знайте також, що Бог через Ісуса Христа простив ваші всі гріхи і провини. Знайте, що Бог знає про цього страшного узурпатора, який живе в нашій плоті і сьогодні Сам Бог через Свого апостола про це нас повідомляє, щоби ми не панікували, коли згрішимо, але верталися до Христа. Це Він нам у сьогоднішньому Євангелії промовляє: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм» (Мт. 11:28, 29).

У Христі – спокій, бо Він дає кожному із вас повне прощення гріхів сьогодні, і завжди. На підтвердження миру з Ним, миру з Богом, Він вам і вашому тілу, враженому страшною хворобою гріха, дає цілющі ліки: Своє правдиве тіло і Свою правдиву кров. Його тіло – святе. Його кров – свята. У Його тілі і крові немає того узурпатора- гріха, але в них – святість, досконалість, праведність, мир, любов Божа і вічне життя. І ці Христові тіло та кров – для вашого грішного тіла, для вашого життя Бо в Христових тілі та крові ви маєте прощення і запевнення про остаточне визволення, яке скоро настане.

Бо Христос воскрес із мертвих. Він царює з Отцем і Святим Духом. І Він скоро повернеться, щоб покласти край цьому світові, а з ним і гріхові, який живе у нашій плоті. У листі до коринтян Апостол Павло пише про час повернення Христа: «Ось кажу я вам таємницю: не всі ми заснемо, та всі перемінимось, раптом, як оком змигнути, при останній сурмі: бо засурмить вона і мертві воскреснуть, а ми перемінимось!...» (1 Кор. 15:51, 52).

Коли Христос повернеться, то ваші тіла будуть далі жити, але вони будуть змінені. Вони стануть досконалими. І тоді ви будете робити тільки те, що хочете, відповідно до вашого нового розуму, розуму Христового. І тіла ваші не будуть піддані тлінню, а насолоджуватимуться життям радості і щастя, гармонії і досконалості у Божому Царстві мільярди років, вічно. Це настане в час повернення Христа. Саме за це нове життя, життя у нетлінному тілі, здобутому для нас Христом на Голгофі, Апостол Павло дякує, кажучи: «Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» І у відповідь на його натхненні Богом слова, Церква Христова відповідає: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе!»

А Бог миру потопче незабаром сатану під ваші ноги. Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з вами! Амінь. (Рим. 16:20).

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ, ЧАСТИНА 2



Германн Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.



2
У світлі вищесказаного ми візьмемо одну частину есхатології, не ту частину, яка неважлива – доктрину про Антихриста. В догматиці, через її природу, вона з’являється у двох місцях: у доктрині про Останні Речі та доктрині про церкву. Але вони ідуть разом, бо доктрина про церкву, якщо на неї дивитися чітко, тобто: дивитися у світлі Божого Слова, є властиво частиною есхатології. Церква є лише в кінці світу (1 Кор. 10:11). «В останні ці дні», відповідно до Євреїв 1:2, «промовляв Він [Отець] до нас через Сина». В кінці світу Син скликає вірних з-посеред усіх народів до правдивого народу Божого, церкви. Все, що відбувається у церкві є виконанням пророцтв про кінець, наприклад – уся діяльність Святого Духа (Дії 2:16 і далі; Йоіла 2:28 і далі). Таїнства Хрищення і Господньої Вечері очікують те, що станеться в кінці та у вічності (Рим. 6:2 і далі; 1 Кор. 11:26; Ів. 6:54). Так само Святе Відпущення Гріхів і виправдання грішників очікують те, що станеться на День Суду. Навіть літургія в неділю є очікуванням літургії небесної (Об. 4), як і святкування кожної неділі, як «дня Господнього» очікує Парузію (пор. вислів «день Господній», Ам. 5:18). Лише з цього пункту переваги можливо зрозуміти церкву Нового Заповіту і її надію, що має надію на кінець.
Перші християни були не адвентистами. Якби вони були адвентистами, то не пережили би відкладання Парузії. Власне кажучи, перші християнські «адвентисти» відпали таки від віри (2 Петр. 3:3 і далі). Як і не були перші християни католиками, для яких інституціоналізація церкви стає замінником царства, якому не вдалося настати. Як і не були вони як деякі сучасні протестанти, для яких Царство Боже стає царством цього світу у соціальній етиці та релігійності. Радше вони жили у великій дійсності Останніх Речей, у церкві живого Бога. Вони не були релігійною асоціацією з певними есхатологічними переконаннями. Вони були святий народ останнього часу, святі, які ще жили на цьому світі, але більше йому не належали. Те, що для сучасних християн, чи то католиків, чи протестантів це може виглядати, як справа картин або притч, для них реальністю було те, що вони справді жили, як і називали себе народом Божим, тілом Христовим, храмом Святого Духа.
Щоправда до реальності церкви належить і реальність Антихриста. «Діти, – остання година! А що чули були, що антихрист іде, а тепер з'явилось багато антихристів, з цього ми пізнаємо, що остання година настала!» (1 Ів. 2:18). Оскільки церква живе в останній час світу, то виконується пророцтво про грядущого Антихриста. І через те, що пророцтво про Антихриста виконується, церква знає, що це – останній час. Так з’явлення Антихриста повинне проходити крізь цілу історію церкви. Антихрист приходить завжди і він вже – тут. Подібним чином і в Павла, який не використовує слова «Антихрист» – «беззаконник, призначений на погибель, що противиться та несеться над усе…» приходить, але в такий спосіб, що «вже діється таємниця беззаконня». Але це повністю об’явиться «тоді-то», коли він прийде «за чином сатани буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами» (2 Сол. 2:3 і далі).
Обидва апостоли погоджуються, що Антихрист уже іде, оскільки його з’ява належить до останнього часу. Обидва вони бачать, як він діє тепер і в майбутньому. Якщо Павло дивиться трохи далі в майбутнє, то Іван зосереджується більше на теперішньому. Це збігається із тим, що вони бачать в інших місцях щодо есхатології. Їхня єдність не применшується тим чи наголос ставиться на теперішнє, чи на майбутнє в кінці часу, що охоплює і теперішнє, і майбутнє. Ми не повинні віддавати перевагу Павлові над Іваном, або Іванові над Павлом. Натомість ми повинні визнавати, як в них обох ми маємо одну гармонійну доктрину про Антихриста.
Ми не можемо використовувати наші поняття про час для виміру останнього часу, як про це нам сказано в Писання (2 Петр. 3:3-9). Здається, що там є суперечність між тим фактом, що Господь гряде скоро і тим, що від часу проголошення минуло вже 19 століть. Це ми приймаємо просто, як і той факт, що в час Івана вже була «остання година», у якій Антихрист був уже на світі та, що час його об’явлення лежить ще попереду.
Не можна ослабляти цього видимого протиріччя пояснюючи його у термінах розвитку від порівняно нешкідливих антихристів у перший час із анти-християнством, коли настане пора виконання Парузії. Перш за все, Святе Писання не знає нашої концепції про розвиток; вперше її було внесено у Писання еволюціоністським ХІХ століттям. До того ж Іван каже, що те анти-християнство є не менш сатанинським, не менш небезпечним, ніж те, що бачить Павло. І те, і те походить із одного і того самого джерела: диявола. І те, і те має одну і ту саму мету: скинути Ісуса Христа із Його престолу та зруйнувати Його правдиву церкву. І те, і те воює однаковою зброєю: силою обману та оманою, яка спокушає відпасти від правдивого Бога (1 Ів. 2:22 і далі; 2 Ів. 7; 2 Сол. 2:3, 9 і далі). Відмінність полягає лише у зовнішній з’яві. У Івана Антихрист з’являється у формі багатьох людей, які називаються антихристами, у Павла – у формі «беззаконника». Нам говориться про одне й те саме, незалежно від однієї форми з’яви або іншої.
Мова в 2 Сол. 2:3 явно образна і апокаліптична. Те, що «в Божому храмі він сяде» - образна апокаліптична мова ще від часу осквернення храму Антіохом Епіфанієм, побачене Даниїлом. Подібним чином те, що Христос його «заб’є Духом уст Своїх» належить до образної мови месіанської надії у пророках (пор. 2 Сол. 2:8 із Іс. 11:4 і Об. 19:15, 20).
Отже те, чи пророцтво про «беззаконника» виконається у формі однієї окремої людини, повинне залишатися відкритим питання. Елерт наводить влучний коментар про апокаліптичні видіння у Біблії: «Не самі картини, а те, що мається під ними на увазі, надає нам те, у що ми віруємо» (Glaube [1965 р], с. 518). У цьому випадку виконання може також бути у формі колективу осіб. Це чітко видно з того, що має на увазі Іван, коли говорить, що бачить Антихриста у багатьох антихристах. Про це виконання можна також думати, що колективна особа знайде своє кінцеве вираження у окремій особі.
Тут з’являються такі питання, на які відповіді ми дати не можемо, бо відповіді на них не дає Писання. Писання каже нам, що Антихрист належить «останній годині» і тому в певній формі є завжди у всі часи церковної історії. «Остання година» настала відколи Христос, Первісток, воскрес із мертвих і таким чином розпочав воскресіння усіх мертвих (1 Кор. 15:23). Частиною кінця світу вже було те, коли відповідно до пророцтва нашого Господа, 70-го року було зруйновано Єрусалим.
Лише цілковито небіблійний погляд на історію може припускати, що Останні Речі належать лише майбутньому, чи то близькому, чи то далекому. Точно так, як церква ніколи не припиняє молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» і: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе», точно так вона вірує в те, що каже Господь: «Настає година, і тепер уже є» (Ів. 5:25), а також у застереження Його апостола: «Діти, – остання година!» (1 Ів. 2:18). Оскільки так воно є, церква знає, що Антихрист – у світі.

субота, 25 липня 2009 р.

ЗАВТРА


Скільки років землі? Як виникло життя на нашій планеті? Чи була еволюція? Як на те буде Божа воля і ласка, то на ці та інші питання можна буде отримати відповіді на Біблійному уроці о 10:00 завтра під час перегляду фільму "Вік землі".

Чи буде християнин далі грішити? Що робити, коли з усіх сил намагаєшся жити побожно, але гріх бере своє? Як на це дивиться Бог? Відповіді на ці питання можна буде почути у проповіді Слова Божого теж завтра.

пʼятниця, 24 липня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Пропоную Вашій увазі твір Германа Зассе "Останні Речі: Церква і Антихрист". Праця - важлива й нині, з огляду на той фальшивий екуменізм, який настільки стрімко поширюється сьогодні світом і на присипляння уваги лютеранських богословів про діяльність Антихриста у церкві.
-----------------------------------------------------------------------------

Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


1

Декілька років тому, у час колапсу Німеччини, було повідомлення про лютеранського пастиря, який хвалився тим, що проповідував лише на Об’явлення Івана Богослова. Можливо його бідна громада пояснила йому незабаром, що так не робиться. Але у своєрідний спосіб він намагався зробити те, що нехтувалося церквою і нами, пастирями – есхатологічне проголошення.
За наших днів Біблійна доктрина про Останні Речі ожила для нас, як дар, даний посеред того, що церква мала перетерпіти. На початку цього століття благодушна церква вважала Останні Речі за елемент першого християнського проголошення, яке більш-менше належало саме до того першого періоду, одну із форм Євангелія, яка представляла для нас лише історичний інтерес. Або ж про них думалося, як про щось важливе в майбутньому, в кінці нашого життя, або в кінці світу; щось таке, яке треба досліджувати, лише готуючись до такого кінця. Те, що для церкви немає більш життєво відносної доктрини, ніж Останні Речі, стало зрозуміло християнам у Європі лише тим, що вони були покликані пережити. Християни в інших частинах світу цього не мали, хоча в Америці можна зауважити перші ознаки нового інтересу до есхатології.
На початку століття можливо було якесь темне передвістя того, що мало статися – історичне богослов’я знову відкрило есхатологічний характер Євангелія – на велике незадоволення «систематичних» богословів і представників практичного богослов’я. Ніхто не може сказати нам, що пережили суди Божого гніву, що страшні картини апокаліптичного випробування, показані у Святому Писання є лише продуктом східної фантазії. Ми не може більше читати ці місця так, як вони пояснювалися у минулі століття. Старі коментарі здаються, наче робота знавця, який стоїть перед якимись старими картинами, так наче в нього – маса часу і він пояснює, що він знайшов у них такого захопливого. Він цілком задоволений собою і своїм експертним знанням – або своїм експертним невіглаством. Картини не мають жодного вирішального значення для його існування.
Для нас вони – реалії, які ми до певної міри пережили. Ми – наче люди на сході, про яких у вступі до Братів Карамазових (Мюнхен, 1962 р.), Мережковський пише:

Вони – наче люди, які стоять на якомусь підвищенні і дивляться поверх голів довколишніх людей, аби побачити, що до них наближується, чого поки що, в ту мить, не бачить натовп внизу. Таким чином ми, перед грядущими століттями і будь-чим, що може статися, мигцем побачили кінець світової історії… Ми справді можемо бути найслабшими зі слабких. Наша «сила здійснюється в немочі». Наша сила в тому, що нас не можуть здолати ніякі підступи наймогутніших дияволів, ніякі підступи вічної «нормальності» нескінченного «прогресу». Нас не купити ніякою посередньою філософією, яка ані гаряча, ані холодна. Наша віра націлена на кінець; ми той кінець бачимо; того кінця ми прагнемо… у наших очах є той вираз, якого не було раніше в очах людей. У наших серцях є відчуття, якого не відчували люди упродовж 19 століть, аж відтоді, коли це видіння було побачене самотнім вигнанцем на острові, який називається Патмос: «А Дух і невіста говорять: «Прийди!» А хто чує, хай каже: «Прийди!»….Той, Хто свідкує, говорить оце: «Так, незабаром прийду!» Амінь. Прийди, Господи Ісусе!»

Саме цими живими Останніми Речами нам дано розуміння цього факту і чому так воно є, що завжди в Євангелії і проголошенні Євангелія є Останні Речі, кінець, Христове повернення. У світі є проповідування Євангелія, бо ми перебуваємо у надвечір’ї світу (Мт. 24:14). Червоне світання Царства Божого сигналізується тим, що криві ходять, сліпі бачать, що «стають чистими прокажені, і чують глухі». Врешті-решт близькість Царства Божого сигналізується тим фактом, що «вбогим звіщається Добра Новина» [Мт. 11:5]. Все проповідування є проповідуванням про Останні Речі, коли це – проповідування Євангелія. І ніяке проповідування не є проповідування Останніх Речей, якщо це – не проповідування чистого Євангелія, навіть якщо воно – пояснення нічого іншого окрім Об’явлення Івана Богослова та інших есхатологічних текстів Святого Письма. Як може будь-хто проголошувати Господню смерть без думки про Його повернення? Як може слово «виправдання» виходити з наших вуст без думки про Його повернення судити живих і мертвих? Як можна говорити в кінці проповіді «Амінь», не думаючи про той великий «Амінь» в кінці Біблії: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе»?

середа, 22 липня 2009 р.

КОЛИ ВТРАЧАЄТЬСЯ РЕАЛЬНІСТЬ БЛАГОДАТІ


Сучасній людині мабуть ще складніше визнати реальність Слова, коли воно приходить до неї, як Євангеліє. Реальність Божого суду ще до певної міри можна впізнати. Але реальність благодаті для сучасної людини – незбагненна, бо втративши розуміння гріха, вона також втратила розуміння благодаті.

Герман Зассе

понеділок, 20 липня 2009 р.

ІЗ СУЧАСНИХ ОТЦІВ ЦЕРКВИ

"Кожному доброму прикладові передує щирість".

Адольф Гарстад, Народна Біблія: Єгошуї

пʼятниця, 17 липня 2009 р.

ХТО ГІДНИЙ ПРИХОДИТИ ДО СВЯТОГО ПРИЧАСТЯ


Християни слабкої віри, сором’язливі і схвильовані, які через величину і кількість їхніх гріхів є нажаханими і думають, що у цій великій нечистоті, вони не є гідними цього дорогоцінного скарбу і користей Христових, і які відчувають і оплакують свою слабкість віри, та зі щирого серця бажають того, щоб вони могли служити Богові сильнішою, радіснішою вірою і чистішим послухом, є правдивими гідними гостями для яких запроваджено і призначено це високопревелебне таїнство [і святий банкет]. Як каже Христос (Мт. 11:28): «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» І (Мт. 9:12): «Лікаря не потребують здорові, а слабі!» І ще (2 Кор. 12:9): «Сила Моя [Божа] здійснюється в немочі». А також (Рим. 14:1): «Слабого в вірі приймайте» (в. 3): «Бог-бо прийняв його». «Щоб кожен, хто вірує в Нього», – чи в нього віра сильна, а чи слабка, «мав вічне життя» (Ів. 3:15 і далі). А гідність не залежить від великої чи малої слабкості віри, але від заслуги Христової, якою насолоджувався стражденний батько малої віри (Марка 9:24), як і Авраам, Павло та інші, у яких була радісна і сильна віра.

Формула Злагоди: Ч. 2, Розділ VII. Про Святу Вечерю, 69-71.

четвер, 16 липня 2009 р.

ЗУСТРІЧ ІЗ ПРЕМ'ЄР-МІНІСТРОМ


13 липня ц. р. у складі Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій я взяв участь у зустрічі з Прем’єр-Міністром України, Юлією Тимошенко. Всеукраїнська Рада Церков приготувала цілий список питань, які потребують рішення: від цін на газ для церков за тарифами для населення до перебування іноземних служителів не 90 днів на території України, а на строк тривалості їхньої релігійної візи. Я, зокрема, підняв питання про повернення нашій Церкві Івано-Франківського приміщення, яке було конфісковане 1939 року і до цього часу не повернене. Пані Прем’єр взяла це питання на замітку. Знаючи її послідовність, сподіваюся і молюся, що питання про нашу історичну будівлю у Станіславі незабаром буде вирішене позитивно на користь нашої Церкви. Детальніше про зустріч ВРЦіРО з Прем’єр-Міністром можна прочитати тут: http://www.irs.in.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=365%3A1&catid=34%3Aua&Itemid=61&lang=uk

ЛІТНЯ БІБЛІЙНА ШКОЛА

З 6 по 11 липня ц. р. у 13 парафіях нашої Церкви по всій Україні відбулася чергова Літня Біблійна Школа. Сотні дітлахів, юнаків і юнок, відвідували уроки, де їх вчили американські та українські волонтери із сестринських церков УЛЦ та нашої Церкви. У Кременці ця Школа ще триває для старшої групи молоді. На світлині – учасники ЛБШ у Харківській парафії Усіх Святих.

середа, 8 липня 2009 р.

ОДНАКОВИЙ ОБРЯД І ТРАДИЦІЇ

Кілька років тому, один з наших братів зі США їздив нашими парафіями
та, працюючи з окремими пастирями індивідуально, і часом, виступаючи на пастирських конференціях, пропонував (для різноманітності в УЛЦ, яка традиційно є Церквою східного обряду і, звісно ж, для добра Церкви) приймати західний обряд. А що про це думає доктор Мартін Лютер? Ось його слова: "Наскільки це можливо, ми повинні дотримуватися однакового обряду й традицій, так само як всі християни мають однакове Хрищення і однакове Таїнство [Вівтаря], і ніхто не отримав якесь своє особливе від Бога". Очевидно, саме тому парафії у США в різних синодах мають спільний (для свого синоду) служебник і, звісно, співаник, однаковий обряд і однакові традиції. Звісно, що мова не ведеться про різноманітні Псалми чи якісь вставки в літургію. Але наш східний обряд - це одна з ідентифікаційних ознак саме українського лютеранства. Для когось східний обряд - чужий і незрозумілий. Вони виросли з іншим і тому брак розуміння мови, культури, історії церкви, врешті-решт елементарного знання історії українського народу, його культури та українського лютеранства, служить стимулом для своєрідної фобії усього несвого, не такого, страху до всього, з чим не виріс. Зрештою це вказує і на брак розуміння природи Ауґсбурзького віросповідання, Статті VII, пункт 3: "Не є необхідним для правдивої єдності Християнської Церкви, щоби порядки, запроваджені людьми, повсюди одноманітно дотримувалися". Тож усяка літургія, допоки вона є Біблійною, має право на існування. Всяка традиція і порядок, допоки вони підтримують благочестя і сприяють розбудові церкви, можуть жити і процвітати. Так говорить наше Сповідання віри. Водночас добре, коли місцеві церкви мають однаковий обряд і традиції, щоби людина, яка мандрує від села до села, від міста до міста у нашій країні могла почуватися в неділю, у будь-якій парафії вдома. Для українських лютеран - це східний обряд у реформі блаженної пам'яті мученика Теодора Ярчука. Здається, що саме про це й говорить доктор Лютер. Аби лишень всі хотіли слухати!

вівторок, 7 липня 2009 р.

ІЗ ДНЕМ ІВАНА ХРИСТИТЕЛЯ!


Св. Іван Христитель, син Захарії і Єлисавети, народився у священицькій сім’ї. Його народження було дивовижним чином проголошене його батькові Ангелом Господнім (Луки 1:5-23), і з нагоди його народження, його старенький батько виголосив гімн хвали (Луки 1:67-79). У Західній Церкві цей гімн називається Benedictus і служить традиційним євангельським кантом на Утрені. Про події з життя Івана Христителя і його вчення можна дізнатися з усіх чотирьох Єванеглій. У Пустині юдейській, біля річки Йордану, Іван почав проповідувати заклик до покаяння і обновлення Хрищення і він говорив натовпам, вказуючи на Ісуса Христа, Спасителя: «Ось Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере» (Івана 1:29). Іван осуджував аморальне життя іродіянських правителів, через що Ірод Антипа, тетрарх Галілеї наказав його арештувати і ув’язнити у величезній фортеці Махарей біля Мертвого моря (Марка 6:17-29). Там Ірод наказав відрубати Іванові голову (Марка 6:17-29). Івана ми згадуємо і вшановуємо, як того, хто своїм проповідуванням Агнця Божого і готував дорогу грядущому Месії.

(Зі Скарбниці щоденних молитов).

понеділок, 6 липня 2009 р.

НОВА ПРИЧАСНИЦЯ!


В неділю, 28 червня, був радий запросити до Святої Вечері, сестру Любов Кудрик. Вона - мама мого брата у служінні, Сергія Кудрика, нашої парафіянки Алли Плахотнюк та бабуся їхніх дітей. Слава Господу за Його любов і за Його Любов, нашу нову причасницю у Господі!