Рости на спасіння (проповідь)

понеділок, 31 серпня 2009 р.

ІЗ ЗАССЕ ПРО ХРИЩЕННЯ НЕМОВЛЯТ

... Питання хрищення немовлят є богословським питанням, а не просто практичним, соціологічним питанням. Воно також не є питанням, на яке можна дати відповідь історично. Хома Аквінський (Summa th. 3, запитання 68, 9) відповідає на заперечення, що намір і віра є необхідними для прийняття Хрищення, а отже, що діти не можуть бути охрищеними, цитатою з останнього розділу "Небесної ієрархії" Діонисія Ареопагіта, відповідно до якого апостоли схвалили хрищення немовлят. Тобто, традицією, яку щонайменше, неможливо перевірити. Але Йоахім Єреміас (Hat die aelteste Christenheit die Kindertaufe geuebt? [1938] [перекладено англійською мовою під назвою Infant Baptism in the First Four Centuries (1960)]) і В. Ф. Флемінгтон (The New Testament Doctrine of Baptism [1948]) з достатком переконливих аргументів, зробили так, що виглядає правдоподібним, що хрищення немовлят, про яке першим чітко говорив Іриней (прибл. 185 р. по Р. Х.) ще починається із часу апостолів. Там воно мало би практикуватися відповідно до моделі юдейського хрищення прозелітів. А воно, як ми знаємо здійснювалося не тільки до дорослих, але у випадку з наверненням цілих сімей, воно здійснювалося і щодо цілого “дому” і таким чином з дітьми включно.

Були б доречними добре відомі приклади Лідії, купчихи карамзином, і в’язничний сторож у Филипах (Дії 16), які були охрищеними з цілими домами після того, як вони самі прийшли до віри. Коли Полікарп засвідчував на своєму мученицькому суді, що він служив Господу 86 років (Mart. Pol. 9), то це може стосуватися тільки його членства у церкві. Тоді його хрищення мало би відбутися в апостольський вік, перед 70 роком. Твердження Юстина (Apol. 1. 15.), що в його дні було чимало християн щестидесяти та семидесятирічного віку “які стали учнями Христа дітьми” може стосуватися тільки людей, які були охрищені в дитячому віці між 80 та 90 р.р. по Різдві Христовім. Про Іринея ми вже говорили. Він сповідує, що Христос прийшов спасти усіх, “що через Нього народжені знову для Бога: немовлят, малих дітей, хлопців, юнаків і чоловіків” (Adv. haer. 2. 22.4). В церковному порядкові його учня Іполіта чітко згадується хрищення маленьких дітей. Їх треба христити перед дорослими, а їхні батьки чи родич повинні представляти їх у даванні згоди та сповідуванні символу віри промовляючи за них, на їхньому місці (Apost. trad. 46).

Коли Тертуліан у своєму творі "Про хрищення" чітко противиться звичаєві хрищення немовлят, то він не виступає проти нього, наче то було якесь нововведення. Тож так само пізніше, коли Пелагій нападає на Августинову доктрину про прабатьківський гріх. Він залишає допустимою точку зору про хрищення дітей і не змагається проти хрищення немовлят. Подібним чином Оріген та Кіпріан приймають хрищення немовлят наче так і повинно бути. Оріген зазначив, що хрищення немовлят іде до традиції, яку апостоли отримали від Господа (Коментар до Римлян 5. 9), твредження, що було передане в середньовіччя Діонисієм Ареопагітом. Кіпріан дає Єпископу Фідусу добре відому пораду, що Хрищення не треба відкладати аж до восьмого дня по народженню відповідно до аналогії з обрізанням. (Ep. 64).

Єреміас правий, стверджуючи, що пізніше введення хрищення немовлят спровокувало б глибоке незадоволення у церкві і залишило б виразні сліди у історії церкви. Те що ми знаємо про історію церкви вказує набагато більше на те, що в ранній церкві обидві форми хрищення: і хрищення дорослих, і хрищення немовлят завжди існували поруч, так само як вони існують сьогодні в місійних полях. Це може тільки означати, що хрищення немовлят мусить повертатися до часів апостолів. Воно мало би бути включеним у практику охрищення цілих сімей, про що свідчить Новий Заповіт, навіть хоча діти там чітко не згадуються.

Германн Зассе  "СВЯТЕ ХРИЩЕННЯ", Листи до лютеранських пастирів, № 4, Березень 1949, частина 2.

субота, 29 серпня 2009 р.

ЗАВТРА


Що навчають Писання про наше життя у Церкві? Як уникнути фальшивих церков? Ці та інші питання ми будемо розглядати під часу Катехізису від 9:30 ранку. Упродовж Біблійного уроку ми будемо далі досліджувати Послання апостола Павла до колосян, а служба Божа будуватиметься довкола слів з Римлян 9:1-5. Ласкаво просимо до Церкви Христової!

НАША КАНЦЕЛЯРІЯ ПЕРЕЇХАЛА


Канцелярія Української Лютеранської Церкви змінила адресу. Тепер наша адреса така:

м. Київ, вул. Гончара 41-а, кв.3. Телефон і факс: 234-08-04.

Пишіть і дзвоніть! Заходити поки що не запрошуємо - потребуємо часу, аби організувати робочий простір на новому місці.

пʼятниця, 28 серпня 2009 р.

ДЕНЬ СВЯТОЇ ДІВИ МАРІЇ, БОГОРОДИЦІ


Свята Марія, матір Ісуса, неодноразово згадується у Євангеліях і Діях – там записані майже десяток особливих випадків з її життя: заручини з Йосипом; оголошення ангела Гавриїла про те, що вона стане матір’ю Месії; її подорож до Єлисавети, матері Івана Христителя; Різдво нашого Господа; відвідини пастухами і мудрецями; принесення немовлятка Ісуса до храму; втеча до Єгипту; Пасхальна подорож до Єрусалиму, коли Ісусові було дванадцять років; весілля в Кані Галілейській; присутність біля хреста Голгофи, де її Син передав її під опіку Свого учня Івана; і її перебування у горниці після вознесіння Христового, в очікуванні Святого Духа. Таким чином вона присутня на найважливіших подіях у житті її Сина. Особливо пам’ятаємо її за безумовний послух волі Божій («Нехай буде мені згідно з словом твоїм» [Луки 1:38]); за її вірність Синові навіть тоді, коли вона Його не розуміла («Зробіть усе те, що Він вам скаже» [Івана 2:1-11]); і понад усе - за ту найвищу честь, яка була їй подарована бути матір’ю нашого Господа («Благословенна ти між жонами» [Луки 1:42]). Відповідно до передання, Марія разом із Апостолом Іваном перейшла до Ефесу, де й померла.

Зі Скарбниці щоденної молитви

четвер, 27 серпня 2009 р.

КОРІННЯ ПРОБЛЕМ У ІСТОРІЇ: ЧИТАЮЧИ ШУЛЬГІНА


Перечитував нещодавно спогади Василя Віталійовича Шульгіна, відомого російського державного і політичного діяча, власника газети «Киевлянин», одного з двох (другим був Гучков), що прийняв відставку царя Миколи ІІ, одного із засновників Білої Гвардії. Його життя і творчість мені цікаві тим, що він – пасинок Дмитра Піхна, менш відомої, але не менш важливої для Російської Імперії людини. Життя їх обох пов’язане з моїм рідним краєм (малою батьківщиною) і частково з моєю родиною. Їхній маєток був розташований на Волині (зараз південь Рівненської області). Наш край вони любили (Василь Віталійович Шульгін по-своєму) і дуже долучилися до його розвитку. Шульгін, звісно, переймався моральними питаннями свого народу і ось що він пише, порівнюючи поведінку польських селян і російських військових, коли авто Шульгіна (на той час офіцера російської армії потрапило десь у Галичині в річку), а визволяти його з водяного полону приходили дві групи: польські селяни та російські військові. Далі слова Шульгіна «Это были местные крестьяне, поляки, очень суетливые и очень вежливые. Никакого мата, только: “проше пана” и причитания….” Далі з’являється російське військо: «Неожиданно послышался звук мотора. На песок спустилась машина, грузовик…. Последовала ругань, без которой нельзя….” Тему жахливої лайки Шульгін піднімає у своїх спогадах «Годы-дни-1920» не раз. Він цю лайку, звичайно ж, не хвалить. Значною мірою його книга присвячена причинам деградації Російської Імперії і її жахливої, і кривавої кончини через більшовицьку революцію. Очевидно, що чимало українських бід ідуть ще з тих часів, навіть не від комунізму, а з інших глибин. Навряд чи можна прожити один день в українському суспільстві (наприклад, на вулицях Києва), не почувши брудної лайки - особливо від молоді, одурманеної пивом або якимось іншим алкоголем. Спинити аморальність може тільки Євангеліє, але прояви навіть словесної аморальності можна було би обмежити й законом. Існують же правила пристойності, порушивши які, людина буде мати проблеми зі світським законом. Інакше деградація триватиме і лайкою та смішками над брудними жартами не скінчиться. Вчімо свою історію!

неділя, 23 серпня 2009 р.

З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ!


МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ

Музика Миколи Лисенка (1842-1912)

Боже, Великий, Єдиний,
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Ти її просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зміцни.

Молимось, Боже Єдиний:
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки й щедроти
Ти на люд Свій зверни!

Дай йому волю, дай йому
Долю, дай доброго світа,
Щастя дай, Боже, народу
На многії, многії літа!

(З Українського Лютеранського Служебника)

ЯК ЗНАК БОЖИЙ


Виявляється, що під час прийняття Бого-відступницьких рішень на Соборі ЄЛЦА на одне з приміщень у Міннеаполісі, де ці рішення готувалися і приймалися, налетів смерч і поруйнував шпиль церкви (на якому розташовано, за християнською традицією, хрест). Це видно з доданого фото. Це фото може служити красномовною і дуже сумною ілюстрацією про всі церкви, які відступилися від Слова Божого, Спасителя-Христа.

ВІСКОНСИНСЬКИЙ ЄВАНГЕЛЬСЬКО-ЛЮТЕРАНСЬКИЙ СИНОД ПРО ОСТАННЄ РІШЕННЯ ЄЛЦА


Події на Соборі ЄЛЦА розвивалися логічно далі. Від п'ятниці гомосексуалісти в цій церкві можуть служити "пасторами". Пропоную Вашій увазі інформацію про заяву Президента Вісконсинського Євангельсько-Лютеранського Синоду про останні рішення Собору ЄЛЦА. (Українська Лютеранська Церква перебуває у сопричасті із Вісконсинським Євангельсько-Лютеранським Синодом.

Президент Віскосинського Євангельсько-Лютеранського Синоду висловлює жаль з приводу рішення ЄЛЦА про священиків-гомосексуалістів
Мілвокі, Вісконсин — Превелебний Марк Шрейдер, Президент Вісконсинського Євангельсько-Лютеранського Синоду (ВЄЛС) висловлює жаль з приводу голосування на Соборі Євангельської Лютеранської Церкви в Америці (ЄЛЦА) про гомосексуалістів-священиків. У п’ятницю делегати схвалили рішення, яке зобов’язує церкву знайти спосіб , аби «люди у таких достойних, по життєвих, моногамних, одностатевих взаєминах» служили професійними лідерами цієї церкви».

“Розглядати одностатеві взаємини, як Богоугодні означає ставити культурні точки зору та людські думки над чітким Словом Божим», - каже Шрейдер. «Вісконсинський Євангельсько-Лютеранський Синод, разом із Лютеранською Церквою Міссурійського Синоду, Євангельським Лютеранським Синодом та іншими меншими лютеранськими синодами, дотримується і горнеться до чіткого вчення Біблії про те, що гомосексуалізм не відповідає Божому задуму і в очах Божих – гріх».

Водночас, каже Шрейдер, громади ВЄЛС стоять напоготові, аби підтримати тих, що борються з одностатевими спокусами. «Як і з кожним гріхом, відповідальністю церкви є виявляти любов і співчуття до грішників, не схвалюючи і не виправдовуючи цей гріх, але закликаючи грішників до каяття і запевненням їх про те, що у Ісусі Христі є повне прощення», - каже Шрейдер.

ВЄЛС, який має приблизно 390, 000 членів і майже 1, 300 громад по всіх США – третя за величиною Лютеранська церква в Сполучених Штатах. Лише у Вісконсині є понад 210, 000 членів і 417 громад. Шрейдер заявляє, що «На жаль, багато заголовків у ЗМІ вийшли так, наче це рішення ЄЛЦА є тим, що схвалили лютерани. Насправді ЄЛЦА – лише одна з багатьох лютеранських конфесій. Ми засмучені ти, що ця група, яка носить назву «лютеранська» зробила ще один рішучий крок від чіткого вчення Біблії, яке було основою Лютеранської Реформації».

Шрейдер каже, що ВЄЛС відданий дотримуванню Божого задуму про шлюб, який викладено у Писанні – задум про шлюб одного чоловіка та однієї жінки. «Ми віруємо і цьому навчає Біблія, що Бог задумав ці взаємини, як благословення для чоловіка та жінки, і для суспільства. Будь-який відхід від того, що задумав Сам Бог робить дві речі: відкидає чітке вчення Писань і підриває Боже бажання, щоби ці взаємини між чоловіком і жінкою у шлюбі були благословенням»

субота, 22 серпня 2009 р.

ЗАВТРА


Як на те Божа ласка і воля, завтра, під час Біблійного уроку, ми почнемо досліджувати Послання Св. Апостола Павла до Колосян. Служба Божа будуватиметься довкола слів з книги пророка Ісаї 55:1-5, довкола благодатного запрошення Господа, аби ми жили вічно, прийти і купити всю поживу безкоштовно. Приходьте на ярмарок Божої благодаті!

пʼятниця, 21 серпня 2009 р.

ЄЛЦА - ЩЕ ОДИН КРОК У ГЛИБИНИ ПЕКЛА


Собор Євангельської Лютеранської Церкви Америки (ЄЛЦА - англійське ELCA), який відбувався у США цього тижня ще раз підтвердив, що між ЄЛЦА і лютеранством, як між ЄЛЦА і взагалі з будь-якою християнською церквою, спільнотою та рухом - нічого спільного немає. Як повідомляє у своєму блозі критик цієї заяви, Превелебний Пол Макейнн, з Лютеранської Церкви Міссурійського Синоду (http://cyberbrethren.com/2009/08/20/the-elca-formally-endorses-homosexuality-how-to-respond/) повноважні представники цієї "церкви" прийняли "соціальну заяву" у якій схвалюються одностатеві взаємини, які "невинні, моногамні та тривають усе життя". Пол Маккейн зазначає: "Це, звісно, суперечить Святим Писанням, які навчають нас, що Бог у Його твориві, створив чоловіка та жінку, аби вони мали цнотливі, моногамні взаємини упродовж усього життя. Це - природний порядок, який властивий у самому Божому доброму творінні. Збочення від цього природного порядку та природного закону є наслідком гріхопадіння. Щодо цього питання нейтральності бути не може. ЄЛЦА знову продемонструвала, що вона перебуває поза єдиною, святою, соборною і апостольською церквою..."

В Україні в сопричасті з Євангельською Лютеранською Церквою Америки перебуває Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква (як учасник Всесвітньої Лютеранської Федерації). "Соціальна заява" ЄЛЦА - застереження для всіх віруючих такої спільноти, написане палаючим камінням, що падає з неба. Із Содому - із такого сопричастя, треба виходити, бо "крик Содому й Гомори великий, і ... гріх їхній став дуже тяжкий" (Буття 18:20). Лотові, який вагався, чи не слід затриматися у Содомі, Господь передав: "Рятуй свою душу, не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці. Ховайся на гору, щоб тобі не загинути" (Буття 19:17). Притулок на горі Сіон, у правдивій лютеранській церкві є для всіх. До слова, Українська Лютеранська Церква вважає содомію у всіх її проявах гріхом.

СКОВОРОДА І СВЯЩЕННЕ ПЕРЕДАННЯ


"Закон Божий пробуває навіки, а людські перекази не скрізь і не завжди.

Закон Божий - це райське дерево, а переказ - тінь.

Закон Божий - це плід життя, а переказ листя. Закон Божий - це Боже в людині серце, а переказ є прироблений до храму притвор. Як предвірок до олтаря, а хвіст від голови, так далеко відстоїть переказ.

У нас майже скрізь непорівняльну цю [різницю] порівнюють, забуваючи Закон Божий і змішавши з болотом людським водно, навіть до того доходить, що брехуни людське вище підносять і, на нього уповаючи, про любов не подумають, хай же здійсниться оце: "Лицеміри! За перекази розорите Закон". Все те є переказ, що не Божий Закон".


Григорій Сковорода "Вступні двері до християнської добронравності", Глава 8-ма: "Закон Божий і переказ - різні речі". (Гарвардська бібліотека давнього українського письменства, Григорій Сковорода, твори у двох томах. Том 1, с. 149).

четвер, 20 серпня 2009 р.

НОВИЙ ПОГЛЯД НА ЖИТТЯ


Євангеліє - не лише послання; із собою воно приносить цілковито новий погляд на життя і новий спосіб життя. Це - християнський стиль життя, але він звільнений від обмежень вимог Закону і пластикової поверховості, яка так характерна для нинішнього американського християнства. Цей стиль життя - ніщо інше, як Христос у дії. Сам Ісус Христос живе у Своїх людях!

Гарольд Сенкбейл з "Освячення: Христос у дії. Євангелицький виклик і лютеранська відповідь"

середа, 19 серпня 2009 р.

ПРЕОБРАЖЕННЯ ХРИСТА - СЛУХАЙТЕСЯ СИНА БОЖОГО


Ось що хоче сказати Св. Петро: "Те, що я вам проповідую про Христа і про Його прихід, Євангеліє, яке ми проголошуємо, не було нами вигадано, ані зроблено. Як і не було цього взято з умілих міфотворців, які знаються на тому, як про все гарно говорити (як це робили тоді греки). Бо їхні слова - прості байки, казки і марна мова, які вони вміло фабрикують і в яких намагаються бути мудрими. Таких людей ми не слухаємо. І не йдемо ми за ними, як і не навчаємо ми дешевин людських, але ми впевнені, що наше послання - від Бога. Ми бачили це своїми очима, а саме тоді, коли ми перебували на горі з Христом і бачили та чули Його славу. А слава Його була явною, коли обличчя Його засяяло, як світло, а одежа Його стала біла, як сніг. До того ж ми чули голос Найбільшої Величності, який промовляв: "Це - Син Мій Улюблений, Його слухайтеся!"

Тож кожен проповідник повинен бути настільки впевненим у тому, що він має і проповідує Слово Боже, що повинен на нього ставити життя своє, бо це - справа життя для кожного з нас. Він не повинен мати сумнівів. Бо немає жодної людини настільки святої, що наважиться померти через силу тієї доктрини, якій вона сама навчає. Тому тут визначено, що апостоли запевнюються Богом про те, що Євангеліє є нічим іншим, як проповіддю про Христа. Відповідно, не треба слухати інших проповідей; бо Отець інших проповідей не хоче. "Це - Син Мій Улюблений", - каже Він. "Його слухайтеся. Він - ваш Учитель". Це все одно, що Він каже: "Якщо ви слухаєте Його, то слухаєте Мене". Тому тепер каже Петро: "Ми проголошували вам і об'явили, що Христос - Господь, що Він царює над усім і належить Йому усяка влада і, що кожен, хто вірує в Нього, також має цю владу. Цього не вигадали ми самі, але ми це бачили і чули через об'явлення Бога, Який наказав нам слухатися цього Христа".


Мартін Лютер, З проповідей на Перше Послання Св. Апостола Петра

вівторок, 18 серпня 2009 р.

ДОБРЕ НАСІННЯ - ДОБРІ ПЛОДИ


Христос Сам описав дорогу до небес, як вузьку стежину. Саме такою вузькою є й дорога чистої доктрини. Бо чиста доктрина не є чимось іншим окрім доктрини про дорогу до небес. З дороги, коли вона вузька, коли нею мандрувати рідко та коли вони веде крізь густий ліс, легко збитися. Навіть не маючи такого наміру, і не усвідомлюючи цього, ви неправильно звертаєте ліворуч або праворуч. Так само легко загубити вузьку дорогу правильної доктрини, якою так само мандрують небагато людей і воно проходить крізь густий ліс помилкових учень. Ви можете опинитися або в болоті фанатизму, або в прірві раціоналізму. Це – не жарти. Фальшива доктрина – отрута для душі.

Всі, що зібрані на банкеті і п’ють із чаш, у які додано миш’як зі своїх чаш, можуть випити фізичну смерть. Так само всі слухачі можуть накликати на себе духовну та вічну смерть, слухаючи проповідь, яка містить домішок фальшивої доктрини. Людину можна позбавити спасіння її душі однією-єдиною фальшивою утіхою, яка доноситься до неї, або ж одним-єдиним фальшивим докором. Все це може запросто статися, бо всіх нас природно більше приваблює яскраве та осліплююче світло людського розуму, аніж божественної правди. Бо «людина тілесна не приймає речей, що від Божого Духа, бо їй це глупота, і вона зрозуміти їх не може» (1 Кор. 2:14).

Зі сказаного можна збагнути наскільки дурна і навіть жахлива омана полонила розум стількох людей, які насміхаються із чистої доктрини і кажуть: «Ой, ну хватить вже галасувати: «Чиста доктрина! Чиста доктрина! Це вас може привести лише до мертвого православ’я. Звертайте більше уваги на чисте життя і ви одержите зростання щирого християнства». Це точно так, як казати фермерові: «Не турбуйся про добре насіння – турбуйся про добрі плоди». А хіба не піклується фермер належним чином про добрий плід, піклуючись про добре насіння? Так само піклування про чисту доктрину є належним піклування про непідробне християнство та щире християнське життя. Фальшива доктрина – шкідливе насіння, посіяне ворогом, аби принести плід нечестивості. Чиста доктрина – пшеничне насіння; з нього виростають діти Царства, які навіть у теперішньому житті належать до Царства Ісуса Христа, в житті будучому їх буде прийнято в Царство Слави. Хай Бог вже нині посіє у ваших серцях великий страх, і справжню відразу до фальшивої доктрини! Хай Він благодатно дасть вам святе бажання чистої спасенної правди, яка об’явлена Самим Богом!

Доктор К.Ф. В. Вальтер, Закон і Євангеліє, лекція третя

понеділок, 17 серпня 2009 р.

ВІРА І ДІЛА


Віра не чинить праведним, як діло; але вона чинить праведним, бо осягає милосердя, яке пропонується у Христі. Правдива церква ходить у цій довірі до Божого милосердя, разом із покірним сповіданням гріхів і негідності і надіється, що через Христа Бог дарує Своє прощення.

Але діла, які слідують є наче свідченнями цієї віри. Вони догоджають Богові не просто самі по собі, а через віру або віруючого. Цієї віри інша церква, а саме церква Каїнова, не має. І не лише вона її не має, але й переслідує її. Окрім того, точно як Каїн, вона стверджує, що може догодити Богові своїми ділами. Але Бог цю гординю ненавидить, бо Він не може знести зневагу Його благодаті.

Мартін Лютер, З лекцій на книгу Буття

субота, 15 серпня 2009 р.

ЗАВТРА


Як на те Божа ласка і воля, у нашій парафії ми продовжимо перегляд фільму "Едемський сад", у якому розглядається питання про вік людства, існування динозаврів тощо. Під час служби Божої ми будемо досліджувати Притчі Господні і дізнаємося, до чого подібне Царство Боже і чому воно нагадує рибальський невід, перлину або скарб захований у полі. Царство Боже ще відкрите для вас!

пʼятниця, 14 серпня 2009 р.

МАКАВЕЇВ


Сьогодні багато українських християн згадують мучеників Макавеїв. Внаслідок того, що в сучасному католицизмі та православ'ї Біблія (Боже Слово) і твори Отців Церкви (навіть якщо вони відверто суперечать Божому Слову) ставляться на однакову позицію, серед людей виробилося своєрідна "народна релігія" - суміш поганських, філософських ідей і християнства. Не дивно, що чимало людей переконані, що сьогоднішня згадка Макавеїв, повстанців проти нав'язування поганства на людей Слова, стосується якогось Маковія, а з ним і освячення маку (аби мак був чистим - його перевіюють) та всього іншого. Вашій увазі пропоную розділ із "Книги книг" професора Шаллера, який описує зміст і дає характеристику книгам Макавеїв. (До речі "Книгу книг", видану Фунадацією "Лютеранська спадщина" 2007 року, можна отримати на CD, написавши на мою адресу).


"Книги Макавеїв були написані через багато років після Малахії. Оскільки історія першої книги приводить нас до року 135 до Р. Х., то навряд чи вона була готовою перед 125 роком до приходу нашого Господа. Її автор неодноразово згадує із жалем про те, що в той час в Ізраїлі не було пророків (4:46; 9:27; 14:41). Тож сам він не претендує на те, що він володіє пророцьким духом, як і не вимагає він канонічної шани за своє оповідання.

Обидві книги спрямовані на розповідь історії єврейського народу за правління Селевкідів, які контролювали сирійське царство, як нащадки Олександра Македонського і їх так назвали на честь Селевкія Никатора (312-280 р. р. до Р. Х.). Внаслідок переслідувань, що їх зазнавали за свою віру євреї, особливо за часів Антіохія Епіфанія, якому були дали прізвисько «Славетний», п’ятеро синів священика Маттатії досить довго перебували на чолі малої сили. Після напруженої боротьби впродовж майже 40 років (175-135 р. р. до Р. Х.) їм удалося запровадити релігійну свободу та придушити ідолопоклонство.

Найстарший син Маттатії, Юда, можливо через палке лідерство, отримав прізвисько Макавей, що означало «Молот». Це прізвисько перейшло від нього не лише до його братів, але й до всіх тих, що виявляли свою мужню віру у ті буремні часи.
Сім’я Макавеїв є також відомою через дім гасмонеян, що так був названий на честь одного зі їхніх предків. Гасмонеяни були впливовими людьми аж до днів Христа. Їхня влада була врешті-решт зламана Іродом, за правління якого народився Ісус, але навіть Ірод вважав за слушне одружитися з Маріямною, жінкою з гасмонеян.
Дві книги Макавеїв не пов’язані одна з одною нічим окрім назви. Хоча вони покривають майже ту саму епоху, вони були написані різними авторами і представляють різну історичну цінність.

Перша книга Макавеїв заслуговує великої довіри, як джерело історичної інформації і її, відповідно, завжди високо цінували. Вона є оповіданням, розказаним просто про головні події часу Макавеїв і таким чином надає додаток до історії єврейського народу. Порівнюючи її твердження з твердженнями язичницьких істориків того само періоду, дослідник виявляє, що автор є дуже надійним свідком. І навіть більше від того, християнський читач виявить тут явний доказ правди пророцького видіння, бо з цієї книги ми довідуємося про те, як сповнилися пророцтва, що були вміщені в 11 розділі Даниїла.

Лютер проголошує, що ця книга є дуже подібною до інших Біблійних книг за стилем і манерою вираження думок, і що вона не була би негідною посісти місце серед них.
Друга книга Макавеїв стоїть набагато нижче від першої книги майже в кожному відношенні. Історія та легенда тут так перемішані, що автора за здорового оповідача вважати неможливо. Натомість його ціль виглядає так, наче він намагався скласти повчальне оповідання, не притримуючись суворо правдивості. І навіть більше від цього, він визнає, що його оповідання не є наслідком уважного дослідження з його боку. Він каже: «Усе те, про що оповів Ясон Киринейський у п’ятьої книгах, спробуємо скоротити в одну» (2:23). Ця ремарка також показує, що цілий твір походить із Північно Африки, де задовго до цього євреї звикли користуватися грецькою мовою.
Історичне тло цієї книги не виходить поза час Юди Макавея і не покриває більше часу, окрім як час, що описаний в перших семи розділах першої книги Макавеїв. Твердження про молитви за мертвих (12:43-45) і захист самогубства (14:41-46) доводять, що як релігійне так і моральне судження автора, було серйозно спотвореним. Відповідно Лютер каже:

“Ми допускаємо її через прекрасне оповідання про сімох макавейських мучеників, їхню матір та інші частини. Але так виглядає, наче то не майстер зліпив разом усе це з багатьох книг. І навіть більше від цього, тут є дуже заплутаний вузол у 14-ому розділі, де оповідається про самогубство Разіна. Це місце також непокоїло Августина та старших отців. Словом, якщо було би належно зарахувати першу книгу до священних писань, то цю другу книгу варто викинути звідти, хоча в ній і є деякі добрі речі”.

Посеред грецьких апокрифів збереглися третя та четверта книги Макавеїв, але вони є настільки нещасними та невмілими працями, що вони не були включені навіть у латинську версію".

вівторок, 11 серпня 2009 р.

СВЯТІ МАРІЯ, МАРТА І ЛАЗАР ІЗ ВІФАНІЇ


Сьогодні лютерани, які користуються Юліанським календарем згадують святих Марію, Марту і Лазаря з Віфанії.

Марія, Марта і Лазар з Віфанії були учнями з якими Ісус мав особливий союз любові та дружби, Євангеліє від Св. Івана свідчить, що "Ісус любив Марту, і сестру її, і Лазаря" (Івана 11:5). Одного разу Марія запросила Ісуса до свого дому на обід. У той час, коли Марта робила всю роботу, Марія сиділа у ногах у Ісуса, слухаючи Його Слово і Господь похвалив Марію за те, що вона "обрала найкращу частку, яка не відбереться від неї..." (Луки 10:38-42).
Коли їхній брат, Лазар, помер, то Ісус промовив Марті цю чудову Євангельську обітницю: "Я - воскресення й життя. Хто вірує в Мене, хоч і вмре, буде жити" (Івана 11:25). Іронічно, але після того, як Ісус воскресив Лазаря із мертвих, то юдеї стали ще запеклішими у бажанні вбити Ісуса (Івана 11:39-54). За шість днів до розп'яття Ісуса, Марія намастила Його ноги дуже дорогими пахощами і витерла їх своїм волоссям, не відаючи, що таким чином вона робила приготування до поховання Ісуса (Івана 12:1-8; Матвія 26:6-13).


Зі скарбниці щоденної молитви

понеділок, 10 серпня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ, ЧАСТИНА 7 (ЗАВЕРШЕННЯ)


Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


7
Не обов’язково витрачати багато слів серед богословів, аби роз’яснити, що ті судження, які Віросповідання нашої церкви роблять про папство є заявами про богослов’я і доктрину, протилежними до тих вибухів проти окремих пап і проти Римської церкви, які чиняться людським гнівом і ненавистю. Судження Лютера про папу не має нічого спільного із судженнями французів або італійських вільних масонів. Воно також цілком відрізняється від рішення німецьких політиків, які час від часу, говорять про завдану німецькому народові шкоду, починаючи від часу Штауферів [ХІІІ століття] аж донині. Судження Лютеранських Віросповідань є чимось цілковито іншим від того, що можна було почути від німецького протестантизму упродовж Kulturkampf [у 1870-их роках], від Євангелицької Ліги у Німеччині, від австрійського руху «Геть від Риму!» [початок ХХ століття] або від анти-римського руху в Сполучених Штатах, якому дала волю пропозиція, що Сполучені Штати повинні мати свого посла у Святому Престолі. Що усі з цих рухів знають про Антихриста? Вони можуть про нього нічого не знати, бо вони не знають, що таке Євангеліє і що таке засоби благодаті, які дані Христом.

Саме глибоке розуміння Лютером Євангелія спонукало його з одного боку визнавати жахливе спотворення у папстві, а з іншого боку давати позитивну оцінку тих елементів правдивої церкви Христової, які до цього часу у Римській церкві. Ті ж самі Шмалькальдські Статті, які так різко окреслюють доктрину про Антихриста, також визнають, що «величні статті божественної величності» «не є справою для обговорення або змагання» і наводять значний список тих справ, які вони хочуть обговорити з римськими богословами. В очах світу, який не знає Євангелія, це незбагненне протиріччя. Аби його зрозуміти, треба знати багато чого про реальність церкви – церкви, як Христового Царства, яке мусить завжди боротися проти царства диявола у цей останній і лихий час.

Не лише людські істоти задіяні у цій драмі. Не лише Євгеніо Пацеллі проголосив фальшиву доктрину про вознесіння Марії об’явленням, яке дане християнству. Власне не лише і не тільки Джовані Медічі викинув Лютера з церкви. Власне не Александр Фарнезе зрікся sola fide, і таким чином ще й Самого Господа Христа. Радше через них і в них говорив і діяв Антихрист. З цієї причини ми, як і Лютер, можемо мати якесь людське співчутливе ставлення до тих людей, що несуть страшне служіння папства. Це особливо стосується тих пап, які в очах людей, були шляхетними особами в історії папства.

Як і наші отці перед нами, ми також знаємо, що ми пов’язані разом у єдиній святій церкві Христовій з усіма тими, що живуть усередині правдивої церкви також у Римській церкві – тими, що народжені засобами благодаті, Євангелієм і таїнствами, які ще не загинули повністю у Римській церкві. Ми, лютерани, також повинні присоромлюватися правдивою і живою вірою у Христа, яка присутня всередині Римської церкви незважаючи на Антихриста і його спокусливі викрути. У Римській церкві є християни, які правдиво живуть із Євангелія, яке ще там є, із Євангелія у самому Каноні Меси «що не судиш за нашими провинами, а прощаєш переступи наші». Ми знаємо про християн, які коли наставав їхній смертний час не знали нічого окрім Христа і Того розп’ятого, і які помирали у вірі в Нього, забуваючи про весь церковний апарат і світ святих: «Величний Царю славний – Спасіння вільне даєш Ти – Джерело милосердя – Стань другом нашим Ти» [The Lutheran Hymnal, 607:8]. Визнавати це означає бачити те, чому Лютер надавав такої ваги тому фактові, що Антихрист не буде Антихристом, допоки він властиво не сяде «у храмі», церкві Божій.

Ми усвідомлюємо, шановні брати, ту відповідальність, яку ми беремо на себе, коли сьогодні ми так повторюємо стару доктрину Лютеранської Церкви про папу, як Антихриста. Ми знаємо, що за це нам треба буде відповідати перед судним престолом Того, Хто одного дня судитиме заяви усіх церков, доктрини усіх конфесій. Його суд – для нас вирішальний. А не думки людей.

Сьогодні більшість західного християнства, як і їхні богослови, з лютеранськими включно, не виявляють жодного знання про цю доктрину Реформації. А чому? Бо наше покоління значною мірою втратило розуміння великих реальностей віри. Тут в Австралії, в кінці азіатського світу вражаєшся, зустрічаючи християн із «молодших церков» на місійних полях, тим наскільки цілковито іншим є їхні взаємини з Новим Заповітом і з тими реаліями, що ми їх тут маємо. Для них усе це – нове, свіже і живе, тоді як для нас європейців або американців – воно покрите шаром, товщиною з пилу віків. Послання і Євангелія, які читаються у церквах у неділю ми вже знаємо, або ж думаємо, що їх знаємо. Гімни, які ми співаємо, колись виливалися із сердець, які раділи ново-відкритим Євангелієм – але то було дуже давно.

У цьому й полягає найглибша причина того, чому доктрину Лютера про Антихриста стала для нас чужою. Треба багато знати про реальність Христа, про Його реальну присутність, про Його дії, про Його діла і страждання у сьогоднішньому світі, аби побачити Антихриста у його різноманітних проявах, разом із найбільш вражаючими проявами та найбільш могутніми. Треба буквально жити з Євангелія, як послання про виправдання грішників, аби знати, що то означає виключати це Євангеліє з церкви в Ім’я Христа і заперечувати спасіння тим, хто Євангелію навчає, вірує і визнає.

Дай, Боже, всім нам, пастирям і громадам, учителям і студентам богослов’я, розплющити очі і мати ще глибше розуміння Його Слова, а ним ще чіткіше бачення реальності Антихриста, де би і коли би ми з ним не зустрілися, навіть якщо то буде наша рідна Лютеранська Церква!

Цими словами я бажаю привітати вас, дорогі брати у служінні, у ці Великодні дні, у єдності віри.

неділя, 9 серпня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ, ЧАСТИНА 6


Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ
Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


6

У листі № 13 «Чи папа ще справді Антихрист?» ми зазначили, всупереч позиції, зайнятій Гансом Асмуссеном, що по суті папство сьогодні – таке саме, як те папство із яким вступив у конфронтацію Лютер. Тоді також надійшли відповіді від римо-католицьких читачів того листа. Посеред них був превелебний отець-єзуїт [кардинал Беа], який упродовж десятиліть працював на користь кращого розуміння між нашими віросповіданнями. Вони прагнули переконати автора, що ревізія старого лютеранського судження про папство – необхідна, виходячи вже з того факту, що скликається спільний фронт усіх християнських церков проти войовничого атеїзму сучасного комунізму. І широко розповсюджена думка є та, що судження Лютера і Віросповідань на цю тему мають лише тимчасове значення, що в сучасному світі цього притримуватися не можна, хіба що папство опиниться в руках таких морально вразливих людей, як час Лютера. Тоді можна зауважити владу «беззаконня» [2 Сол. 2:3], а зараз, навпаки – папство – твердиня Божого закону та християнської релігії. Також було сказано, що перший папа, який помре мученицькою смертю, покладе край балачкам про те, що папа – Антихрист. Тепер ми мусимо відповісти на ці заперечення.

Щодо моралі пап, то Лютер давно поклав край поняттю про те, що саме в цьому полягає суть для визнання папи Антихристом.

Щодо папства, як охоронця Божого закону та християнської релігії у сучасному світі, то тут все залежить від того, що мається на увазі під законом і християнською релігією. Ми вже зауважили, що навряд чи випадковим є те, що великі, брутальні революції відбувалися у краях католицьких. Католицькі країни Європи та Південної Америки падали від однієї революції до іншої. Здається, що у світі залишився лише один католицький король, у Бельгії і навіть його трон – непевний.

А як щодо Росії? Її неможна називати протестантською країною. Мавзолей Леніна стоїть поряд із Каплицею Іверійської Богородиці – застереження усім тим, куди може завести дорога обожнення людей, навіть якщо вона починається із рафінованих обрядів культу Марії. Кожен, хто знає про внутрішню історію європейських католицьких країн, зокрема про церковні князівства і над усе – Папські держави, той визнає жахливі наслідки для Божої Церкви не прислухання до застереження Лютеранської Реформації проти змішування церкви і держави – щось те, що можна так само зауважити і в самій Лютеранській Церкві.

Заява про те, що папство – твердиня Божого закону у світі має свій контекст у замішуванні та невігластві сучасного світу щодо того, який саме закон дав Бог. За божественний закон вважається те, що позірний намісник Христа вимагає, аби йому корилося все людство у всіх рішеннях про віру та мораль? Хіба не бачать люди, що тут розташоване джерело тоталітарних систем сьогодення?

Муссоліні та Гітлер були синами Римської церкви. Сталін навіть готувався до священства. Були, звісно абсолютистські країни й раніше і вони мали походження із Іспанії і Франції. Характеристикою сучасного тоталітаризму є його претензія на владу над душами людей. У світових стародавніх імперіях так не було. Громадянин мав визнавати культ держави, але він міг думати про нього, що заманеться. Те, що душі можна змушувати до віри, було вперше винайдено католицтвом і світські імітатори римо-католицької церковної системи цим відкриттям скористалися. Без непомильного папи ніколи не було би непомильного Гітлера. Абсолютна держава народилася разом із абсолютною церквою 18 липня 1870 року.

Наскільки глибоким є цей зв’язок можна побачити у історії останнього покоління, документи якого тепер поволі виходять із архівів. Фашизм у Італії не стався би без папи. Історія 30-их років виявляє наскільки близьким був між ними зв’язок, як і те, що було включено в Латеренські угоди. Моральна відповідальність за всі жахи Абіссинської війни, якщо її можна назвати війною, поділяється із Ватиканом. І не лише Богородиця Фатімська врятувала Іберійський півострів від більшовизму, або як би то не називалося.

Ми, німці, які це пережили, ті, що розплющили свої очі у фатальний для нашого народу рік, жахливий 1933 рік, знають, хто допоміг Гітлерові прийти до влади. Без тієї допомоги він не зумів би прийти до влади, окрім як через жорстоку революцію. Зробили це не лише дурні євангелицькі пастирі, не лише декадентське німецьке громадянство, але й Ватикан. На страх мислячих німецьких католиків, Ватикан наказав розпустити Партію Центру, бо для боротьби зі Сходом потрібен був націонал-соціалізм. Для того було принесено в жертву німецький народ. Безперечно, коли було порушено конкордат (джентльменська угода між двома сторонами, у якій кожна зі сторін переконана, що інша сторона джентльменом не була) і в Римі стало ясно, що козирі – в інших руках, тоді раптом почалася запекла оборона святих людських прав, які ще не так давно були здані повністю Гітлерові.

Про це ми тут згадуємо не лише для того, аби спростувати побожну легенду, що папство – твердиня світського порядку і Божого закону в світі. Римська церква – продовження Римської імперії з іншим інструментарієм. Це – імперія у формі церкви, в основі якої лежить синтез церкви і світу, божественного і людського, а тому, це – храм, у якому людина сіла на престол Божий.

Римська церква – справді захисник християнської релігії, але якої? У цій християнській релігії Бог не є єдиним Господом, Якому служать. Наш Господь чітко сказав, що ніхто не може служити двом панам. Виставляння якогось пана біля Нього, або іншу пані, як-от: Марію, Царицю Небесну, несе в собі фатальну схильність до зміщення Його. На теорії все виглядає гарно, коли говориться, що благодать вища від природи та людської волі, Христос вищий від Його матері, Викупитель – від співвикупительниці, єдиний Посередник Нового Заповіту – від посередниці усіх благодатей. Але коли католицький люд навчають, що дорога до Христа є дорогою Марії, тоді вона практично стає спасителем. Тоді про папу треба говорити так, як говорив Лютер у останньому сповіданні: «Яка тоді корить йому з того, що він своїми вустами звеличує правдивого Бога, Отця, Сина і Святого Духа, і робить величні вдавання про ведення християнського життя?» (Коротке Віросповідання про Святе Таїнство, 1544 [WA 54, 160; American Edition 38, 310]). Але ми обговорювали цей аспект католицизму в листі №13 і немає більше потреби повторювати те, що було сказано про органічний зв’язок інститут папства із синергістською доктриною і культом Марії.

Лише одне. Сучасний папа просто не може бути мучеником за християнську віру, як старі єпископи Риму. Він помер би не лише за віру в Христа, але й водночас за забобони Фатіми; не лише за доктрину Євангелія, але й водночас за всі ті помилки, які проголошувалися, як божественні об’явлення, що необхідні для спасіння, як-от догма про непорочне зачаття і вознесіння Діви Марії, і вселенський єпископат і непомильність папи. Він помер би також за фальшиву заяву, що він – намісник Христа на землі, якому кожна людська істота, через страх втрати спасіння, повинна виявляти послух щодо всіх догматичних рішень, як Самому Господу. Ось що треба говорити тим, хто вважає, що судження Лютера про папство більше не на часі.

субота, 8 серпня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ, ЧАСТИНА 5


Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.




5
Ніколи не слід піддавати сумніву, що це – справді церковна доктрина, а не просто богословська точка зору Лютера і раннього лютеранського богослов’я. На якій основі можна забрати з Віросповідань велику статтю про Антихриста у Шмалькальдських Статтях (II, IV)? Так само і в Апології VII і VIII, 24; XXIII, 25; XXIV, 51(у всіх їх німецький текст використовує слово «Антихрист», а латинський текст Меланхтона задовольняється цитуванням Даниїла 11), а в Трактаті про Владу і примат папи, 39: «Отже, очевидним є те, що … ознаки антихриста неприховано співпа¬дають з ознаками царства Папи і його прихильників». Але якщо всі місця не узгоджуються із Писанням, то їх слід забрати. Проте, перше, слід буде показати, що вони не узгоджуються із Писанням, а по-друге, якби так було, то від доктрини, яку тут виражено, слід урочисто відректися перед цілим світом.
Проте не можна цього робити так, як пропонує Август Вільмар: «Те, що папа в Римі не є Антихрист, як раніше припускалося Євангелицькою Церквою, зараз настільки очевидно, що будь яке спростування такого неясного поняття є абсолютно непотрібним і виглядало би справді по-дурному» (Dogmatik, II, 306). Сам Вільмар охоче цю заяву та й багато чого іншого сказаного ним про Римську церкву, піддав би ревізії , якби дожив і побачив І Ватиканський Собор. Аби не з’являлося ніяких сумнівів про нашу позицію, скажемо чітко: богослов, який через просту наявність доктрини у Віросповіданнях про те, що папа – Антихрист, цю доктрину терпить, а сам у цьому глибоко не переконаний, не може правдиво називатися лютеранином. Йому не уникнути звинувачень у плітках про папство.
Чому Лютеранська Церква прийняла вчення Лютера про цей предмет? Яке значення цієї доктрини? Перше ми мусимо чітко визнати, що саме церква не прийняла. Були певні пункти в Лютеровому погляді на історію, які прийнятими не були, зокрема той, що кінець світу настане не пізніше, як наступного століття. З такими припущеннями Лютер не міг дати відповіді на те, яких нових форм міг набути Антихрист у наступні століття. Церква не може мати доктрини, яка на таке питання дасть відповідь. Церква може і повинна навчати, що всі есхатологічні пророцтва Святого Писання виконуються. Як це може відбутися лежить поза нашим знанням. Ми ніколи не можемо говорити з певністю про те, як буде реалізоване те, що Писання говорить апокаліптичною образною мовою. Виконання усіх пророцтв – більше, аніж те, як їх осягають ті, що їх чують, навіть ті, що чують їх у вірі. Лютеранська Церква не навчає у своїх Віросповіданнях про те, як Бог може дати, аби пророцтво про Антихриста виконалося у прихованому майбутньому, тобто, якої форми може набути Антихрист у кінцевих жахах останнього часу. Те, що наші Віросповідання можуть навчати і навчають цьому, а не більшому, що в «останній час», який ми бачимо, час церкви аж донині, пророцтво про Антихриста виконалося у папстві.
Сам Лютер ніколи не припускав, що поза папством нічого з Антихриста не видно. У Великому Віросповіданні від 1528 року він каже:

Папство, безперечно – правдиве царство Антихриста, справжній антихристиянський тиран, який сидить у храмі Божому і править людськими заповідями, як проголошують Христос у Матвія 24 [:24] і Павло в 2 Солунян 2 [:3 і далі]; хоча й турки і всі єресі, де б вони не були, також включені у цю гидоту, яка відповідно до пророцтва перебуватиме у святому, але їх з папством не порівняти (WA 26, 507 [American Edition 37, 367 і далі]).

Це завжди залишалося його переконанням, а лютеранське богослов’я завжди в цій справі слідувало його прикладові.
Але чому папа – «правдивий» Антихрист? Шмалькальдські Статті дають дальшу відповідь:

[Він] підніс себе над Христом і протиставив себе Христові, тому що він не дозволить християнам спастися без його влади, яка, все таки, є нічим, бо ні запроваджена, ані заповідана Богом. Це і є те, власне кажучи: “що противиться та несеться над усе, зване Богом”, як каже Павло в 2 Сол. 2: 4 (ІІ, IV, 10 і далі).

Насправді не має потреби в тому, щоб наводити ті місця, у яких над-ревні прихильники папи передбачили про нього те, що належить тільки Богові. Вони це зробили і відлучені за це не були. Посеред них – середньовічні каноніки Августин Анконський і Зензеліній Касаанійський. (Документація наводиться у Bekenntnisschriften, с. 431). Посеред них були також ультрамонтаністи ХІХ століття, які так сильно лестили Пієві ІХ. Віросповідання навчають, що коли папа проголошує догматичне рішення, яке на має підстав у Святому Писанні, і робить спасіння або прокляття людини залежним від послуху або непослуху до цього рішення, то він ставить себе на місце Христа, на місце Бога. Ось що Лютер, у чіткому пророцькому видінні, бачив як сутність папства, хоча він не міг знати про Тридентський Собор або про Перший Ватиканський Собор.
Якщо й були якісь сумніви у частини деяких лютеран про правильність судження Лютера, то й вони були усунуті, коли папа Пій ІХ, за згодою Ватиканського Собору, 18 липня 1870 року оголосив свою конституцію Pastor aeternus. У ній вічне спасіння заперечувалося будь-кому, хто свідомо опирався тій догмі, що папа має право прямої єпископської влади над усіє церквою, на непомильність, якою Христос оснастив Свою церкву і, що його рішення ex cathedra у питаннях віри і моралі є «самі по собі, а не зі згоди церкви» правдивими і незворотніми (ex sese, non autem ex consensus Ecclesiae irreformabiles [Denziger 3074]. І коли перші з цих нових рішень ex cathedra були проголошені – догма про вознесіння Марії, 1950 року на день усіх святих, день, який нерозривно поєднаний із Реформацією, то хвиля шоку накрила все християнство. Тут стала видимою та реальність, яку з глибоким жахом впізнав Лютер – реальність про чоловіка, який ставить себе на місце Бога і проголошує свої фантазії за божественні об’явлення.
Папа – або Христів намісник на землі, або ж він – Антихрист. Ось та альтернатива, яку Лютер впізнавав досить чітко. Або папство справді запроваджене Богом або ж це – установа «запроваджена дияволом» (Лютер: vom Teufel gestiftet). Ця установа – не просто людська. Вона – більше ніж єретична установа. Вона також фундаментально відрізняється від великих не-християнських сил. Вони здійснюють свої атаки проти християнської віри зовні і так будуть робити далі. Якими б диявольськими не були атаки проти церкви від жахливих тоталітарних сил світу, жоден представник цих сил поки-що не претендував на те, що він – намісник Христа і говорить і діє від Його Імені. Вони ставлять свої храми одразу біля церкви і намагаються її зрушити з місця. Проте у папстві людина, яка обожнює себе, проклала собі дорогу в церкву. Ось що по-особливому жахливе у папстві.
А з 1870 року церква, настільки наскільки вона помістила себе під папство, від цього вже ніколи не звільниться. Не лише ті догми, які виробляє папа – незворотні (серед них і конституція Pastor aeternus), але й на над ним немає жодної влади. Цей фундаментальний закон наведено в Трактаті про владу і примат папи (50), як свідчення антихристиянського характеру папства. Тепер це викладено конкретно в Каноні 1556 Кодексу Канонічного Закону (Codex iuris canonici). Жоден собор не може судити папи або в будь-який спосіб ставати над ним. Якщо папа помирає під час вселенського собору, то собор у мить його смерті переривається і може початися знову, або не початися знову, новим папою (Канон 229, Codex iuris canonici). І відповідно до [канонічного] закону, і відповідно до доктрини Римської церкви, цю установу ніколи не можна забрати з церкви, ані позбавити її претензій. Всіх найбільших переслідувань, які пережило християнство, стосуються слова, які ми чуємо у вірі ранньої церкви: «Це – мала хмара, вона перейде». Про зловісну спокусу, якою є Антихрист для церкви, можна лише казати, що він триватиме аж допоки його не знищить Христос у час Його повернення.

вівторок, 4 серпня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ, ЧАСТИНА 4




Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


4
У християнстві немає нікого, хто би так глибоко досліджував таємницю, як Мартін Лютер і ніхто від неї настільки не здригався. У Римському богослов’ї, навіть у найбільших учителів Римської церкви, Антихрист завжди з’являвся, як порівняно нешкідлива істота. Цей образ далеких останніх часів міг справді малюватися найстрашнішими кольорами, але його не треба сильно боятися, коли знаєш, що цей монстр правитиме «не надто довго», тобто «три з половиною роки» (Schebeben-Atzberger, Handbook der katolischen Dogmatik, IV, с. 904). В сутності Римської церкви є відкладання у більш-менш віддалене майбутнє те, що Святе Писання називає подіями останнього часу. Отже наразі християнам не треба про нього багато переживати.
Для Лютера Антихрист не був таким невинним. Чому ж Антихрист видавався йому таким великим? Чи це пояснюється апокаліптичністю пізнього Середньовіччя, яка живилася настроєм народженим із того відчуття, що помираючий світ ішов донизу, як і відчаєм побожних людей щодо церкви, яка все більше і більше занепадала? Це, звісно, справляло вплив на Лютера і на ціле століття Реформації. Разом із більшістю своїх сучасників, він був переконаний в тому, що живе в пору закінчення світу. Він ніколи не припускав, що світ протриває набагато довше. У творі Про Собори і Церкву Нікейський Великдень спонукає його говорити про заплановану реформу Юліанського календаря і він проголошує її непотрібною.

Що ж це означає для нас, християн? Навіть якщо наш Великдень повинен збігатися із днем Св. Пилипа і Якова [1 травня] (чого я сподіваюся не станеться до кінця світу) і пересуватиметься ще далі, то ми будемо святкувати Великдень щодня із нашим проголошенням Христа і нашою вірою у Нього [WA 50, 557; American Edition 41, 65].

Про старий календар він говорить:

Старий одяг зі своїми дірками тривав далі й далі, тож тепер він може потривати аж до Останнього Дня, який все-одно неминучий. Оскільки старий одяг витримував латання і дірки майже упродовж однієї тисячі і чотирьох сотень літ, то він так само може витримати латання і дірки ще сто років; бо я сподіваюся, що все скоро закінчиться [WA 50, 557; American Edition 41,65].

Колись Вільмар сказав, що було би краще, якби Лютер не був настільки впевненим у тому, що скоро настане кінець світу. Він би тоді більше думав про майбутнє церкви. Навіть якби було так, то ми повинні пам’ятати, що Лютер не перебував просто в полоні середньовічної думки про світ, але що більше від усіх своїх сучасників він занурився у есхатологію Нового Заповіту. Для нього, як і для церкви апостолів, екклезіологія була частиною есхатології. На відміну від людей ХІХ століття, які дивилися на церкву, як на одну з великих соціальних конструкцій людської історії, він бачив церкву, як народ Божий в кінці часу, на який нападає диявол, який зводить Антихрист у велику спокусу відпадання, і який захищається і оберігається Христом.
Тому для Лютера Антихрист виконує цілковито іншу роль, аніж для людей у середньовіччі. Він не просто страшна особа, яка оголошує про Останній День – він великий антагоніст Христа у драмі церковної історії. Ніхто не знає, що таке церква, хто такий Христос, якщо не знає Антихриста. Тому Антихриста можна лише зрозуміти з вигідної позиції Євангелія, а не Закону, як це намагалися робити в Середні віки. Коли ХІІ століття поступилося ХІІІ, апокаліптично-мислячому століттю, то було чути голоси, перше несміливі і тихі, а потім все сильніші аж до днів якраз перед Реформацією, які запитувалися «чи папа бува не Антихрист». Причини, які для цього наводилися, завжди стосувалися Закону. Папа був оборонцем Закону Божого на землі, але його не дотримувався – він відкидав його вбік. Він не виконував закону Христового, наприклад наказ про бідність. Він – найбільший і найстрашніший грішник з усіх через своє скандальне життя, через свою жадібність і тиранію.
Лютер також знав про всі ці гріхи і звинувачував у них пап, але як зауважив Ганс Пройсс: «Цілковито скандальне життя, не зважаючи на те, яким би жахливим воно не було, ніколи його не переконало би в тому, що папа – Антихрист» (Vorstellungen vom Antichrist, 1906, с. 152). Лютер завжди застерігав євангеліків, аби вони не претендували на вищий рівень моральності, аніж їхні опоненти. Всі ми – грішники і немає сенсу сваритися про те, хто грішить більше. У Застільній Бесіді Лютер робить порівняння між його битвою проти папи із битвами Вікліффа та Гуса.

Доктрина і життя мусять різнитися. Життя посеред нас – погане, як і серед папістів, але ми не ведемо боротьби про життя і не засуджуємо через це папістів. Вікліфф і Гус не знали цього і нападали [на папство] за його життя. Я не роблю себе добрим через розпікання сварками, але я борюся за Слово і за те, щоби наші противники навчали в його чистоті. Треба нападати на доктрину – цього ж раніше не робилося. Це – моє покликання…. розглядати доктрину означає вражати у найбільш чутливе місце… (WATR 1, 294 [American Edition 54, 110].

Для Лютера папа – Антихрист, бо його доктрина – антихристиянська. Своєю доктриною він скидає Христа із Його престолу і сідає на нього сам, на місце, яке належить лише Христові. Отже, християнство повинне зробити вибір між Євангелієм і доктриною папи.
У світлі цього ми можемо зрозуміти чому Лютер знову й знову говорив про справу свого життя, як про битву проти папства. Він говорив про свою кімнату в башті Віттенбергу, як про «вбогу кімнатку, з якої я штурмував папство і за те про неї варто завжди пам’ятати». Така ідентифікація своєї справи життя не потребує більше цитат, але ми можемо зауважити, що він робить це повсюди, де урочисто сповідує своє віру. Так він робить у Великому Віросповіданні 1528 року, у Шмалькальдських Статтях і в Короткому Віросповіданні 1544 року. Для нього визнавати євангелицьку віру означає також сповідувати те, що папа – Антихрист. Йому завдавало болю те, що цього визнання бракувало у Ауґсбурзькому Віросповіданні. Ганс Пройсс зауважив, що саме в ті години, коли здавалося, що він ось-ось помре, він сповідував свою відданість битві проти папи, як проти Антихриста. 1527 року, коли він серйозно захворів і думав, що помер, він засмутився, що не був удостоєний мучеництва і утішав себе тим, що так само було й зі Св. Іваном, який написав «набагато тяжчу» книгу проти Антихриста. Через десять років, коли він серйозно захворів у Шмалькальді, він сказав подібні речі. І нарешті є захоплива молитва, якою він молився своєї смертної ночі. Він дякував Богові, Який об’явив йому Сина Свого «у Якого я вірую, Якого я проповідував і сповідував, Якого я любив і прославляв, і Якого жалюгідний папа і всі безбожні ошукують, переслідують і зневажають» (пор. G. Koestlin, Martin Luther, Vol. II, 1903, с. 170, 632; H. Preus, с. 146). Так само і в заповітах, укладених Лютером, ми знаходимо виражену думку про те, що битва проти Антихриста була битвою його життя.
Цю битву неможливо пояснити посиланням або на його характер, або на політичні мотиви. Перше може стосуватися щонайбільше до окремих виразів, які видають дратівливість старого чоловіка. Їх Лютеранська Церква відкинула, як і ті не-лютеранські критики, які визнали їх за те, чим вони є. Битва не була викликана моральним гнівом або особистою огидою. Цього ми знаходимо більш ніж треба не лише в пізньому Середньовіччі, але й посеред добрих католиків часу Реформації. Навпаки, до Лева Х Лютер мав своєрідне людське співчуття. Визнання того, що папа – Антихрист є для нього радше іншим боком знання Євангелія, а битва проти папи, як Антихриста, є тому іншим боком битви за Євангеліє. Зрозуміти цей глибокий зв’язок – означає зрозуміти те, чим є Євангеліє і ким є папа. У цьому полягає причина того, чому Євангельська Лютеранська Церква приймає те, що (а не як) Лютер учив про папу, як Антихриста і чому вона проголошує у своїх Віросповіданнях, як церковну доктрину, що папа – Антихрист.

ХМАРА СВІДКІВ


Останні три дні ми маємо чудову ілюстрацію до Євреїв 12:1-3: "Тож і ми, мавши навколо себе велику таку хмару свідків, скиньмо всякий тягар та гріх, що обплутує нас, та й біжім з терпеливістю до боротьби, яка перед нами, дивлячись на Ісуса, на Начальника й Виконавця віри, що замість радости, яка була перед Ним, перетерпів хреста, не звертавши уваги на сором, і сів по правиці престолу Божого. Тож подумайте про Того, хто перетерпів такий перекір проти Себе від грішних, щоб ви не знемоглись, і не впали на душах своїх". Так 2 серпня ми дякували Господу за пророка Іллю, 3 серпня - за пророка Єзекіїля, а сьогодні ми згадуємо святу Марію Магдалину, очевидця смерті Спасителя, Його поховання і першої з віруючих, яка побачила Господа живим (Івана 20:11-18).

субота, 1 серпня 2009 р.

ЗАВТРА


Звідки взялися люди? Яка роль у цьому мавп? Чи правду навчають у наших загальноосвітніх школах про походження життя на Землі? Як на те буде Божа воля і ласка, то на ці та інші питання можна буде отримати відповіді на Біблійному уроці о 10:00 завтра під час перегляду фільму "Походження людини".

Що має Господь, промовляючи в притчах, під насінням і ґрунтом? Яка роль людської волі у наверненні до Бога? Чи про це говорить Спаситель у притчі про сіяча? Цю притчу ми плануємо розглядати на службі Божій також завтра.