середа, 14 квітня 2021 р.

Де скарб - там і серце: проповідь на Покаянну Середу

                                          ДЕ СКАРБ – ТАМ І СЕРЦЕ

                         (Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)

           А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри: вони-бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли постиш, – намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні; і Отець твій, що бачить таємне, – віддасть тобі явно. Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть.  Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє (Євангеліє від Св. Матвія 6:16-11). 

            Благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа, що за наші гріхи дав Самого Себе, щоб від злого сучасного віку нас визволити, за волею Бога й Отця нашого, – Йому слава на віки вічні, амінь! (Гал. 1:3-5). 

Дорогі брати і сестри, можливо, через пандемію, мода на це стала меншою, але ще декілька років тому біля київських ресторанів можна було побачити виставлене на тротуари так зване пісне меню. Існують навіть книжки присвячені пісним стравам. І таким чином в значної частки нашого народу сформувалась думка, що пости – це про зміну дієти і що піст означає – це можна їсти, а цього їсти не можна. 

Разом із закликами про дисципліну для тіла та умертвіння плоті чимало людей відчувають себе мало не героями віри, опираючись спокусі з'їсти впродовж 40 днів шматочок мяса, масла чи випити склянку молока. А хтось, прийшовши до вас у гості, може навіть викликати у вас відчуття провини, що ви не настільки освячені, бо їсте не ту їжу, яку вони називають пісною.  Було би добре, якби така зміна дієти справді крім діабету, різних болячок і гордині приносила духовне добро. 

Проте Господь такого ніде не обіцяє. Такий піст – винятково людський винахід. Біблійний піст зовсім інший. Наприклад, ми читаємо в 1 Книзі Самуїловій про піст розкаяних юдеїв: «І зібралися до Міцпи, і черпали воду та лили перед Господнім лицем, і постили того дня, та й казали там: «Ми згрішили перед Господом» (1 Сам. 7:6). Після такого посту розкаяного народу і після молитов Самуїла, Господь дав перемогу над численним військом ворожих филистимлян. 

Дещо пізніше ми читаємо про семиденний піст євреїв: «І взяли вони їхні кості, і поховали під тамариском в Явешу, та й постили сім день» (1 Сам. 31:13) Такий піст настав після загибелі Саула і Йонатана. Саул перед своїм останнім боєм згрішив, звернувшись до ворожки. Тож народ знову виявив і смуток, і розкаяння. 

Проте піст завжди означав повну відмову від їжі. Не зміну дієти, а саме повне споживання будь-якої їжі і найголовніше виявлення жалю за свої гріхи перед Господом та уповання на Його милість. Як часто наші уявлення про піст не збігаються із уявленнями про піст справжніх героїв віри!  Як часто ми використовуємо піст, аби випробувати наші власні фізичні та духовні сили та ще й продемонструвати їх нашим ближнім! 

Наш Господь Ісус Христос докоряє сьогодні нам за показові пости. І кличе нас, аби ми не повторювали приклад лицемірів, фарисеїв. «А як постите, то не будьте сумні, як оті лицеміри»,  – каже Син Божий.  Фарисеї постили двічі на тиждень – у понеділок і четвер. Коли вони постили, то мимоволі себе порівнювали із не такими святими, на їхню думку, людьми. Господь нам показує такого лицеміра, який промовляє у молитві до Бога: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» (Лк. 18:11, 12). 

Господь каже, чому фарисеї, лицеміри так постяться: «вони-бо зміняють обличчя свої, щоб бачили люди, що постять вони». Їхній одяг, їхній вираз обличчя, їхні слова – все спрямоване на те, аби здобути людську увагу. Піст – це їхній власний духовний подвиг. Але він не просто для них. Вони хочуть, щоб їх хвалили люди. Як трибуни стадіонів аплодують чемпіонам, так і лицеміри хочуть чути, якщо не аплодисменти то бодай чути людську похвалу або бачити людське захоплення їхніми «подвигами». 

Господь каже далі: «Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою!»  Бачите, їхній піст – це справа між ними та іншими людьми. Вони постяться для себе і для людей. Увага інших людей – це наче платня за їхнє геройство не поїсти, за їхній подвиг утримання від поживи. Це чисто міжлюдські стосунки, а не стосунки між Богом і людиною. 

Істинний піст має зовсім інший вимір. Він відбувається винятково між людиною і Богом. «Бо Бог бачить не те, що бачить людина», – промовив був Господь здивованому пророкові Самуїлові і продовжив: «чоловік бо дивиться на лице, а Господь дивиться на серце» (1 Сам. 16:7).  Ця сама істина стосується і нашого посту. Для кого ми постимо? Перед ким ми виявляємо нашу розкаяність? Перед людьми чи Богом? На кого ми уповаємо? На людей чи на Бога? 

Господь кличе нас поститись, виявляти свій жаль перед Отцем Небесним. Господь кличе нас уповати на милостивого і люблячого Отця. Наш піст – це справа між нами і Богом. Тож Господь і каже нам: «А ти, коли постиш, – намасти свою голову, і лице своє вмий, щоб ти посту свого не виявив людям, а Отцеві своєму, що в таїні». 

Будь чистий і охайний, скористайся парфумами – хай люди бачать звичайного чоловіка, звичайну жінку, звичайного хлопця чи дівчину. Ми постимо не для людей. Нам не потрібне їхнє схвалення наших взаємин з Богом. І, звісно, нам не потрібне їхнє пильнування за нашим спілкуванням з Богом. Навіть про молитву Господь каже нам: «А як молитеся, то не будьте, як ті лицеміри, що люблять ставати й молитися по синагогах та на перехрестях, щоб їх бачили люди. Поправді кажу вам: вони мають уже нагороду свою! А ти, коли молишся, увійди до своєї комірчини, зачини свої двері, і помолися Отцеві своєму, що в таїні; а Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт. 6:5, 6). 

Лицемірство – завжди показне. Щирість, зазвичай, приватна. Тож і правдивий піст – справа делікатна і приватна між Отцем Небесним і нами. Ми виявляємо наш жаль і смуток нашому Отцеві Небесному, а не людям. І коли ми робимо так, то Він бачить наше таємне і Він дасть нам Його явне – милість, прощення і любов. 

Ми цього явного, звісно, не заслужили. Як і не заслужив цього явного наш піст. Якщо ми думаємо, що нашим постом ми щось заслуговуємо в Бога, тоді ми займаємось самообманом і долучаємось до струнких шеренг лицемірів. Ні, нашим постом ми виявляємо, що ми ні на що в Отця Небесного не заслуговуємо, а що, навпаки, ми – нещасні і недостойні грішники, просимо Його змилування і благаємо Його: «Господи, помилуй!» 

І ми віруємо, що наш Отець Небесний відповість нам у Своїй любові, адже Він так «полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне. Бо Бог не послав Свого Сина на світ, щоб Він світ засудив, але щоб через Нього світ спасся» (Ів. 3:16, 17).

Ісус Христос, Божий Єдинородний Син, забрав на Себе всі до одного наші гріхи, усі до однієї наші провини на хрест Голгофи і там усі їх обмив Своєю святою і невинною кров’ю. Ісус Христос приніс, істинний Бога та істинна людина в одній Особі, приніс Себе у досконалу жертву за кожного з нас і помер на нашому місці та за нас. Ісус Христос на третій день воскрес із мертвих, об’явивши, що Його жертва за всі наші гріхи – повна і прийнята і що кожен, хто вірує в Нього, має прощення гріхів, праведність, воскресіння і вічне життя. 

Заради Христа і лише через Нього ми маємо прощення гріхів і вічне життя. Тож коли ми постимось, то постимось, уповаючи не на власні якісь заслуги, бо їх насправді немає ні в однієї людини, а уповаючи винятково на Божу милість у Христі. А в Христі милість Божа безмежна і всепокриваюча. Цього не бачить світ, але це бачимо очима віри ми і під цю милість ми ховаємось у час нашого каяття, у час наших бід і загроз від гріха, світу і диявола. 

А сьогодні така загроза ще більше зросла через можливість повномасштабної війни з Росією, яка стягує безпрецедентну кількість своїх військ до кордонів нашої країни. Через оману сатани і наші національні гріхи ми були позбулись ядерної зброї, а потім і могутньої армії. Через наші гріхи та підступність сусіднього народу, ми втратили частину наших земель і людей, які нині окуповані Московією. 

Гріхи наші ослаблюють нас, роблять нас слабкими перед усіма нашими ворогами. Тож сьогодні час розкаятись і покласти нашу надію на Господа, і попрощатись із ілюзіями та самообманом, до яких нас спрямовує наша грішна плоть, диявол і світ. Одна з наших найбільших ілюзій – це збирання скарбів у цьому світі. Саме про неї Господь каже нам у нашому Євангелії на цей вечір. 

Господь кличе нас: «Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають».  Таке складання не має сенсу. Скарбам, які ми складаємо на землі постійно загрожують три види ворогів. Першим ворогом є поїдання. Раніше чи пізніше все цим із значною частиною скарбів так і стається. Згадаймо Голодомор - геноцид, організований українцям сталіними і кагановичами – тоді українці, від яких відібрали землю та всю їжу,  змушені були продавати всі свої скарби, навіть фамільні цінності, аби купити бодай якусь їжу, щоб не померти голодною смертю. 

Друге нищення – від іржі або ж природного зношування. В українському сегменті фейсбуку є така сторінка «Руїни України», в якій виставляють фото та опис колись пишних і чудових замків та палаців, що перетворились з часом на руїни, особливо, коли до влади прийшли безбожники. Навіть зараз чимало показників в Україні є оманливими, запрошуючи вас оглянути якийсь палац або замок. Насправді там часто запустіння і руїни. Все в світі зношується. 

Третє нищення – крадіжки. Навряд чи очікувала єврейська спільнота, одна з найбагатших  і впливовіших в радянській Україні, що ні їхній вплив, ні історія, ні кошти не врятують їх від геноциду, який їм влаштували нацисти. Втім так сталось. Донині ходять легенди про скарби викрадені тим або іншим злочинним режимом у того або іншого народу. Злодії обкрадають не лише окремих людей, але й цілі народи, як це ми знаємо з нещодавньої історії України. Нічого певного на цій землі, яка теж Останнього Дня буде спалена, немає. 

Проте вічні небеса. І якщо наш скарб Христос, то й серце наше буде з Ним. І з Ним буде все наше майбутнє. Майбутнє на небесах. І саме там кличе нас збирати скарби наш розпятий і воскреслий Господь Христос. 

Як? Вірувати в Христа, повторюючи приклад Апостола Павла, який каже: «Тож усе я вважаю за втрату ради переважного пізнання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, і щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою, щоб пізнати Його й силу Його воскресення, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті, аби досягнути якось воскресення з мертвих» (Фил. 3:8-11).  Христос – наш найбільший скарб, бо коли ми маємо Христа, то маємо і прощення гріхів, і праведність, і воскресіння, і вічне життя в Царстві Небесному. Заради Христа. Амінь. 

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з духом вашим…! Амінь (Гал. 6:18).

Немає коментарів: