Між собою купці
мають загальне правило, яке є їхньою головною заповіддю та основою всіх їхніх
шахрайських витівок; воно звучить так: «Я можу продавати свій товар так дорого,
як тільки зможу». Вони вважають це своїм правом. Так дається місце зажерливості,
і відчиняються всі вікна та двері до пекла. Що ж іще це означає, як не таке:
«Мені байдуже до мого ближнього; аби лише я мав свій зиск і вдовольнив свою
жадібність, яке мені діло до того, чи завдасть це моєму ближньому шкоди одразу
в десятьох речах?». Ось бачите, як безсоромно ця заповідь іде всупереч не лише
християнській любові, а й природному праву. То як же тоді в торгівлі може бути
щось добре? Як вона може бути безгрішною, коли така несправедливість є головною
заповіддю і правилом усієї справи? На такій основі торгівля є нічим іншим, як
грабунком і крадіжкою чужого майна…
(Купець) зважає не
на вартість товару і не на те, на що заслужили його власні зусилля та ризик, а
лише на нужду й потребу іншої людини. Він помічає цю потребу не для того, щоб
її полегшити, а щоб використати її для власної вигоди, підвищуючи ціну на свій
товар, яку він би не підняв, якби не нужда ближнього. Тож через його зажерливість
ціна на товар мусить зростати настільки, наскільки дозволяє більша нужда іншої
людини, так що потреба ближнього стає ніби мірилом цінності та вартості товару.
Скажіть мені, хіба це не по-нехристиянськи й не по-нелюдськи? Хіба це не те
саме, що продати біднякові його власну нужду в тій самій угоді? Коли він
змушений купувати товар за вищою ціною через свою потребу, це все одно, що
купувати власну нужду; адже йому продають не просто товар як він є, а товар
разом із тим фактом, що він мусить його мати. Зауважте, що ця та подібні
мерзоти є неминучим наслідком правила «я можу продавати свій товар так дорого,
як тільки зможу».
Правило має бути
не «Я можу продавати свій товар так дорого, як тільки зможу чи захочу», а «Я
можу продавати свій товар так дорого, як мені належить, або як є правильно і
справедливо»…
Тоді ви поставите питання:
«Наскільки дорого я можу продавати? Як мені визначити, що є справедливим і
правильним, щоб не наживатися на ближньому і не брати з нього зайвого?».
Відповідь: це те, що ніколи не вдасться врегулювати ані письмом, ані словом; і
ніхто ніколи не брався встановлювати вартість кожного товару та відповідно
підвищувати чи знижувати ціни. Причина ось у чому: товари не всі однакові; один
везуть із більшої відстані, ніж інший, а один вимагає більших витрат, ніж
інший. Отже, у цьому відношенні все є і мусить залишатися невизначеним, і тут
не можна зробити жодного сталого визначення, так само як не можна призначити
якесь одне місто місцем, звідки мають привозитися всі товари, або встановити
для них певну собівартість. Може статися так, що ті самі товари, привезені з
того самого міста тією самою дорогою, одного року коштуватимуть значно дорожче,
ніж попереднього, бо погода чи дорога можуть бути гіршими, або станеться щось
інше, що збільшить витрати в один час порівняно з іншим. Тож справедливо і правильно,
щоб купець брав такий прибуток зі своїх товарів, який відшкодує йому їхню
вартість і винагородить за його клопіт, працю та ризик. Навіть наймит на полі
мусить мати їжу та плату за свою працю. Хто може служити чи працювати задарма?
Євангеліє каже: «Вартий робітник своєї заплати» (Луки 10:7).
Мартін Лютер,
Немає коментарів:
Дописати коментар