(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
Коріться один одному у Христовім страху. Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господеві, бо чоловік – голова дружини, як і Христос – Голова Церкви, Сам Спаситель тіла! І як кориться Церква Христові, так і дружини своїм чоловікам у всьому. Чоловіки, – любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе, щоб її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна! Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе. Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми – члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його! «Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, – і будуть обоє вони одним тілом». Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву! Отже, нехай кожен зокрема із вас любить так свою дружину, як самого себе, а дружина нехай боїться свого чоловіка! (Ефесян 5:21-33).
Нехай буде вам благодать та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа! (Еф. 1:2).
А саме Він нас створив. Він задумав цей союз чоловіка і жінки і Він особисто запровадив шлюб і створив найпершу сім’ю, привівши Єву до Адама. А наш святий праотець у відповідь на це промовив до люблячого Творця: «Оце тепер вона кість від костей моїх, і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, і стануть вони одним тілом» (1 М. 2:23, 24).
Господь створив Адама, щоб він був головою сім’ї, а Єву Він створив не просто як супутницю для Адама, а ще й як помічницю, промовивши перед її створенням: «Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього» (1 М. 2:18). Для доброї сім’ї – для такої сім’ї, яку задумав Бог, слід знати Божий задум і діяти відповідно до нього.
Тож інколи перші кілька віршів з нашого сьогоднішнього Писання можуть декого вразити і навіть обурити. Втім, ці слова – слова Господа Святого Духа, які він виклав через Апостола Павла і до них слід прислухатись, незважаючи ні на світ, ні на владу. Адже Бог понад усім. Він нас створив і ми живемо у Його світі навіть коли цей світ через провину наших прабатьків лежить у злі.
А спроби знехтувати цими словами завжди будуть. Кажуть, що Кейт Міддлтон, коли виходила заміж за принца Вільяма, домоглася, щоб із тексту присягни на вінчанні були забрані слова про покору дружини чоловікові. З тексту присяги ті слова забрали. Це, звісно, дуже прикро. Але в Писанні ті слова залишаються і будуть залишатись повіки. Бо справа навіть не в покорі дружини чоловікові, а в більшому і величнішому – покорі Церкви Богові.
Образ Христа Нареченого і Церкви Нареченої не з’явився нізвідки в Новому Заповіті. Цей образ, це порівняння упродовж тисячоліть використовував Господь для зображення Своїх взаємин із Своїм обраним народом, Ізраїлем – Старозаповітною Церквою. Господь – Наречений, а вибраний народ – Наречена. Господь – чоловік, а Старозаповітна Церква – дружина. Господь очікував від Свого народу не бунту, а покори.
Тож перші слова в нашому тексті про покору. Господь не кличе нас до бунтів проти батьків, проти влади, проти порядку і проти здорового глузду. Він кличе нас притримуватися того порядку, який Він запровадив ще в час нашого створення. Заклик до покори стосується фактично всіх людей. Адже ми всі маємо над собою Бога, а також ми займаємо певне місце в суспільстві, де існує різна влада, світська і духовна. І ми повинні цій владі коритись у всьому, що не суперечить Божому Слову.
А в сім’ї влада, за Божим задумом, перебуває у руках чоловіка. Тож від дружини Бог очікує покори до її чоловіка. Господь кличе дружину бачити в своєму чоловікові образ Христа. Чоловік покликаний бути для дружини представником Христа. І так само як Христос є Господь для Церкви, так само і чоловік є головою для дружини. Про шию, яка повертає голову, куди хоче, Апостол не каже.
Проте покора, любі брати і сестри є покорою тіла голові, а не тіла рабовласникові. Головування у сім’ї не означає диктаторство і тиранію. Уявімо собі на хвильку, що голова почне вимагати від тіла виконувати якісь дурні речі і знущатися з тіла. Чи довго тоді протягне тіло? А голова? Чоловік і дружина взаємозв’язані.
З моменту одруження, вони – одне тіло. І хоча вони є різними частинами тіла, але одне без одного просто не будуть живі. Тож голова має бути розумною, зберігати здоровий глузд і з усіх сил піклуватись про інші частини тіла, особливо про своє тіло дружину, яку ми ще можемо назвати серцем шлюбу і сім”ї.
Господь кличе дружин коритися своїм чоловікам так як Церква кориться Христові. Інколи ми, звісно, бачимо спільноти, які зневажають Боже Слово і не виявляють покори Христові – але їх, власне кажучи, називати церквами язик не повертається. Тож якщо ми з осудом дивимось на ті спільноти, які називають себе церквами, але не коряться Христові, то як же ми повинні дивитись на дружин, які не коряться своїм чоловікам?
І навпаки. Дружини, які коряться своїм чоловікам, через те, що каже нам сьогодні Господь Святий Дух, повинні в нас викликати захоплення і повагу. Так само як повагу в нас повинні викликати ті чоловіки, які є не тиранами чи диктаторами, а роблять те, до чого кличе їх Господь Святий Дух через Апостола: «Чоловіки, – любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву, і віддав за неї Себе».
Христос полюбив Церкву повністю і до кінця. Він настільки нас полюбив, що віддав за Церкву, за усіх віруючих Самого Себе у святу і досконалу жертву на хресті. Христос пролив за Церкву Свою святу і невинну кров, щоб, як каже Апостол: «її освятити, очистивши водяним купелем у слові, щоб поставити її Собі славною Церквою, що не має плями чи вади, чи чогось такого, але щоб була свята й непорочна!»
Ось як Церква є свята і непорочна – тоді, коли вона обмита водяним купелем у Слові Христовім – у Хрищенні. І Церква, за яку Христос пролив Свою кров, яку Він очистив водяним купелем у Слові, живе і буде вічно жити завдяки тому, що Христос з любові за неї, за кожного з нас, віддав Самого Себе. «Оце Моя заповідь, щоб любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:12, 13).
Такої любові до дружин своїх очікує від чоловіків Господь Бог. Любові жертовної – аж до готовності віддати своє власне життя за свою дружину, за свою сім’ю. І звісно така любов буде виявлятись у щоденному піклуванні про свою дружину. «Чоловіки повинні любити дружин своїх так, як власні тіла, бо хто любить дружину свою, той любить самого себе».
Зауважте, любі брати і сестри, як Господь піклується про сім’ю. Інколи, можна зробити неправильний висновок, почувши лише заповідь Божу для дружин, аби вони корились і зробити висновок, що раз дружина покликана коритись, то чоловік покликаний командувати і панувати. Але це не так. Він покликаний головувати, а отже, в Божому розумінні – любити свою дружину.
І ця любов, серед іншого, каже Павло має такий прояв: «Бо ніколи ніхто не зненавидів власного тіла, а годує та гріє його, як і Христос Церкву, бо ми – члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його!» Чоловік повинен годувати та гріти власне тіло, тобто трудитись, аби основні потреби його дружини були задоволені. Апостол не говорить про мерседеси, вілли на березі лазурного моря та щоденні відвідини ресторану. Він говорить про піклування, щоб дружині було добре, як і чоловікові.
І він спрямовує наш погляд до Христа. Христос любить Свою Церкву і піклується про неї. Господь годує і гріє нас Своїм Євангелієм. Він подає нам Його Євангеліє у Слові. Він живить нас Своїми істинними тілом і кров’ю у хлібові та вині Святої Вечері. Ми як тіло здорові і доглянуті, і гарно виглядаємо в очах Божих, коли маємо цю євангельську поживу від Христа.
Ми тоді одягнуті та зігріті, коли одягнуті у Христову праведність, коли віримо Христові, довіряємо Його Слову і коли виявляємо покору нашому Голові – Христові. Коли ми довіряємо нашому Спасителеві і виявляємо нашу довіру у піклування про Нього, тобто про те, щоб Його Євангеліє далі лунало і ширилось, тоді все буде добре. І буде благословенна тоді і більша Божа сім’я – церква, і менша Божа сім’я – кожна наша сім’я і кожна наша родина. Адже Христос нас безмежно любить.
В кінці Апостол Павло нагадує нам про те, що ми дуже тісно поєднані з Христом. Кожен з нас – улюблена частина тіла Христового, Його Церкви. «Ми – члени Тіла Його від тіла Його й від костей Його!» – каже він, а потім додає: «Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї, – і будуть обоє вони одним тілом». Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву!»
Коли у шлюбі єднаються чоловік і жінка, то вони стають одним тілом – створюється окрема сім’я, поза їхніми батьками, поза їхніми родичами. Чоловік і дружина поєднуються у любові, у піклуванні, у покорі і стають одним тілом. Від самого започаткування сім’ї ще в саду Еденському, Господь задумав шлюб також як євангельський образ Христа і Церкви.
Так само як шлюб може рухнути, коли в нього будуть втручатись чужі люди, навіть батьки, так само і Церква повинна покинути світ із його звичаями, інтригами, політикою, а почати жити так, як до цього кличе її наш люблячий і святий Голова – Христос. Церква, яка буде прислухатись до порад світу, а не Христа, від Христа буде відходити і слідувати за світом, а отже за гріхом, дияволом і смертю. Тож Апостол кличе нас покинути світ, тобто слухати не світ, а слухати Христа.
А насамкінець він знову кличе чоловіків любить дружин, а дружин боятись своїх чоловіків. Адже Церква не лише кориться Христові, але й має до Нього благоговійний трепет. Як каже доктор Мартін Лютер, пояснюючи Першу Заповідь: «Ми повинні боятися, любити Бога та довіряти Йому понад усе». В Ім’я Христове. Амінь.
Благодать зо всіма, що незмінно
люблять Господа нашого Ісуса Христа! Амінь (Еф. 6:24).
(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава
Горпинчука)
Тоді поприносили діток до Нього, щоб Він доторкнувся до них, учні ж їм докоряли. А коли спостеріг це Ісус, то обурився, та й промовив до них: «Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже! Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, – той у нього не ввійде». І Він їх пригорнув, і поблагословив, на них руки поклавши (Євангеліє від Св. Марка 10:13-16).
Нехай буде вам благодать та мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа! (Еф. 1:2).
Дорогі брати і сестри, ще минулої неділі в нашій церкві стояв вертеп, в якому були фігурки Немовлятка Ісуса, Діви Марії, Йосипа, тварин, пастухів і мудреців. Усі вони були зосереджені довкола центральної постаті – Христа, святого Немовлятка. Немовля Христос – Спаситель, який народився для нас. Про це почули пастухи і поспішили до Віфлеєму, щоб побачити на власні очі Спасителя. Ісус був Немовлям проте Він вже був Спаситель.
Мудреці, які прибули до Єрусалиму шукали Царя Юдейського. Вони знайшли Дитя і матір Його, і Йосипа і впали ницьма перед Ісусом. Ісус був Дитятком проте перед Ним поклонялись мудреці. Для них Він був Цар Юдейський і Бог. Тож той факт, що Ісус був Дитя, їх не спиняв. Навпаки вони Йому передали великі свої і коштовні дари: золото, ладан і смирну.
По іншому думав Ірод. Сприйнявши відмову мудреців скласти донос на Сина Божого, він сприйняв це як глузування і віддав наказ повбивати всіх дітей в тих околицях віком від двох років і менше. Він боявся, аби Дитя не виросло і не почало витискувати його, Ірода, із царства. Для Ірода діти, яких він убивав, були тими створіннями, які ще мало що розуміють, мало що значать і мало що можуть.
Ким є для нас діти? Повноцінними людьми, а чи тими, хто має перше вирости, аби зайняти своє місце в житті, і в Царстві Божому, зокрема? Якщо в нас підхід Ірода, то діти – це ті істоти, з якими можна робити що завгодно. Підхід Ірода дуже поширений. Невипадково в Україні, як і в більшості країн світу настільки розвинута індустрія убивства ще ненароджених дітей просто в материнських утробах.
Але можна бути не Іродом, можна бути навіть учнем Христа і, водночас, мати хоча не такі жорстокий, але дещо споріднений погляд на дітей. Мовляв, діти ще не мають такого розвиненого розуму як ми. Тож діти, перед тим як прийти до Бога, мають підрости. Малечі з Богом робити нічого. Ну про що вони будуть з Ним говорити? Як вони будуть Його слухати? Або які висновки з почутого можуть вони зробити?
Крім того, вони можуть галасувати, плакати, бігати, гратися, кричати і таким чином будуть заважати Христові, пастиреві, членам хору і всім, у кого є дуже важливі обов’язки у церкві. А коли їх немає в церкві і поблизу Христа, то вони не заважають. В церкві ж і біля Господа панує порядок, тиша і гармонія, яку ніхто не порушує.
Апостоли хотіли, аби Господь Христос проповідував і щоб ніхто Його проповіді не заважав. Через це й стримували матерів з батьками, аби ті не вели і не несли діток до Господа Христа. Це треба робити тоді, коли діти підростуть і робитимуть свідомий вибір ходити їм у церкву чи ні, підходити до Спасителя чи ні, могли думати вони. От виростуть, почитають, розглянуться довкола, поміркують, зроблять усвідомлений вибір підходити до Христа, тоді – ласкаво просимо! А поки що – не заважайте!
А що ж Господь Христос – Господь, Який Сам перебував у материнській утробі Діви Марії і від присутності Якого затріпотала дитина в утробі іншої благочестивої жінки, Єлисавета? Ту дитину звали Іван Христитель. А що ж Христос Спаситель, до ясел Якого підходили пастухи, Якому поклонялися мудреці зі Сходу? Христос, Який будучи дванадцятирічним Хлопчиком, дивував учителів народу в єрусалимському храмі?
«Коли спостеріг це Ісус, то обурився». Господь часто бачив помилки Своїх учнів. Він бачив інші їхні гріхи та проблеми. Але Він не обурювався. Але тут зовсім інша справа. Тут Його учні чинять зло щодо діток, які самі за себе не стануть. Тож Ісус обурюється – такого зла чинити не може ні одна людина, а тим більше такого зла не повинні і не сміють чинити Його учні!
Христос стає на захист усіх діток. Якесь дитя ще не вміє говорити. Якесь ще не ходить. А якесь ще навіть не навчилось добре сідати. Проте всі вони – учасники заповіту, який Бог уклав із Божим народом. Всі вони – вже члени Старозаповітної Церкви. На восьмий день усі хлопчики мали обрізання, як знак заповіту, що Бог уклав зі Своїм народом. На восьмий день був обрізаний і Сам Син Божий.
Тож Ісус промовляє до Своїх учнів: ««Пустіть діток до Мене приходити, і не бороніть їм, бо таких Царство Боже!» Царство Боже належить діткам. Господь фактично каже, що діти готові приходити до Ісуса – їм просто потрібна поміч. Їм потрібен хтось, хто принесе їх до Спасителя або приведе. Бо й вони потребують благословення від Господа.
Цього не розуміли учні за днів земного служіння Христа. Наш Господь приніс Себе на хресті Голгофи в жертву за всі гріхи світу. Він воскрес, аби кожен, хто вірує в Нього, був виправданий і мав життя вічне. Він вознісся на небеса і царює. Скоро буде вже дві тисячі років, як Церква проповідує Євангеліє і чекає на повернення Христа у славі. А уього не розуміють деякі християни навіть нині.
Господь розкриває наші очі на діток, на те, як вони тягнуться до Нього і на те, як вони довіряють Його Слову. Візьміть, любі брати і сестри, дитячу Біблію з ілюстраціями. Прочитайте Біблійну оповідь дитині і ви побачите, як дитина вбирає слова з Писання. Ви зауважите, як вона довіряє тим словам.
Навчіть дитину молитись і ви будете милуватись і дивуватись водночас, як дитина складає ручки у молитві до Подателя усякого добра і як вона щиро (і правильно!) вірує, що все добро подає їй люблячий Отець Небесний. «Поправді кажу вам: Хто Божого Царства не прийме, немов те дитя, – той у нього не ввійде». Незаперечна істина!
Бог хоче, аби діток до Нього приводили і приносили. Господь хоче, аби ми їх навчали Слову Божому. А якщо ми цього не робимо? А коли ми відкладаємо все на кращий день або на кращу пору? Що тоді? Ми знаємо – Господь обурюється! Він хоче, щоб наші діти були з Ним. Він хоче їхнього спасіння. Він за них приніс Себе в святу і досконалу жертву на хресті! Ми не маємо жодного права не приносити і не приводити дітей до Христа!
Якщо ізраїльтяни, які вже перебували у заповіті з Богом, приводили і приносили своїх дітей до Сина Божого, аби отримати Його благословення, то що говорити про нас, прищеплених до оливки – про язичників! Ми тим більше повинні дбати про те, щоб наші діти були коло Христа і з Христом! «Бо таких Царство Боже!»
Звісно, всі діти зачаті і народжуються в гріху та грішними. Та гріх у них ще на набув такої практики, аби чинити страшний опір Божій благодаті, який він чинить у дорослих. І то з віком, як ми часто зауважуємо, людина часто стає запеклішою у власному невірстві і воює проти Христа і Його спасенного Євангелія.
Господь не хоче, щоб дітки виростали запеклими грішниками. Він хоче, щоб вони вірували і були спасенні через віру в Нього. Господь любить всіх людей. І Він, звісно, любить дітей. Згадаймо, що й Він Сам був Дитям. Те як діє Господь і те, що Він каже, суперечить логіці учнів, як і суперечить це загалом людській логіці. Ісус каже нам діяти всупереч цій логіці.
Діти влаштовані по-іншому ніж дорослі. Так само як ми не одягаємо дітей у дорослий одяг, так само Господь на накладає на них ставлення і сприйняття дорослої частини людства. Він дітей знає набагато краще ніж ми. Ми, звісно, всі були дітьми, але Господь створив усіх нас. І навіть більше Він піклувався про кожного з нас ще в утробах наших матерів.
Про це так чудово співає цар Давид: «Ти вчинив нирки мої, Ти виткав мене в утробі матері моєї, Прославляю Тебе, що я дивно утворений! Дивні діла Твої, і душа моя відає вельми про це! І кості мої не сховались від Тебе, бо я вчинений був в укритті, я витканий був у глибинах землі! Мого зародка бачили очі Твої, і до книги Твоєї записані всі мої члени та дні, що в них були вчинені, коли жодного з них не було...» (Пс. 138:13-16).
Господь дуже добре знає дітей і Він дуже добре знає наших дітей. І неймовірно їх любить. І бажає їм добра. І хоче, щоб вони спаслися і мали вічне життя у Його Царстві. Сьогодні Він нам ставить саме діток за приклад – їхню покірність, їхню довіру Слову Божому – чудові прояви спасенної віри. Як ми не створили своєї власної віри, так само й діти не створили своєї власної віри – її створив у їхньому серці Святий Дух.
В когось ця віра була створена ще в материнській утробі, коли майбутні матері приносили Своїх діток до церкви в утробах, будучу вагітними. Комусь ця віра була подарована у час Святого Хрищення, але завжди віру дарував Бог і дарує Він її й нині. Як і нині Він обурюється, коли дітей не приводять і не приносять до Христа, коли дітей стримують від церкви, від служби Божого, від слухання Євангелія.
Обурення Христа стосується усіх батьків і старших, які стають на заваді приведення/принесення діток до Спасителя. А що ті дітки, які потрапили до Христа? «Він їх пригорнув, і поблагословив, на них руки поклавши». Коли Господь благословляє, то це не просто побажання чогось доброго. І це не молитва. А це констатація факту того, що вже сталось. Господь вічний і Його Слово триває повіки.
Які щасливі були ті діти, яких поблагословив наш Господь, поклавши на них руки. Вони отримали те, що Господь обіцяв. Які щасливі наші діти, коли їх приводять або приносять до церкви, щоб вони отримали благословення від Господа, яке Він промовляє через Своїх покликаних служителів, проповідників Його Слова. Господь хоче їх благословити і Господь хоче їхнього спасіння і дає спасіння всім віруючим, яких Він з радістю благословляє.
Які щасливі ті діти, яких дорослі
приносять і приводять для вивчення Божого Слова, спочатку в Недільній школі, а
потім на Катехізисі. Які щасливі ті діти, які вже разом із дорослими
приступають до Святої Вечері, аби причаститися істинними тілом і кров’ю Спасителя Христа та отримати з
ними прощення гріхів і вічне життя, аби Останнього Дня не в страху, а в радості
вийти на зустріч Христа у славі, аби отримати запрошення увійти в життя вічне.
Прийди, Господи Ісусе! Амінь.
Благодать зо всіма, що незмінно люблять Господа нашого Ісуса Христа! Амінь (Еф. 6:24).
(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
Всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити Свою праведність через відпущення давніше вчинених гріхів, за довготерпіння Божого, щоб виявити Свою праведність за теперішнього часу, щоб бути Йому праведним, і виправдувати того, хто вірує в Ісуса. Тож де похвальба? Виключена. Яким законом? Законом діл? Ні, але законом віри. Отож, ми визнаємо, що людина виправдується вірою, – без діл Закону. Хіба ж Бог тільки для юдеїв, а не й для поган? Так, і для поган, бо є один тільки Бог, що виправдає обрізання з віри й необрізання через віру. Тож чи не нищимо ми Закона вірою? Зовсім ні, – але зміцнюємо Закона (Римлян 3:23-31).
Христос хрищається! В ріці Йордані!
Дорогі брати і сестри, один хлопчик провів кілька років, майструючи точну копію вітрильника, якого він був бачив у порту. Він ретельно викроював вітрила, прикріпляв їх до щогл. Палуба, стерно – все було як справжнє, але дуже маленьке. І ось нарешті настав час для спуску його творива на воду.
Оскільки вітрильник був лише копією великого корабля наш хлопчик вирішив випробувати його на невеликій річечці. Кілька хвилин кораблик граціозно плив за течією і наш хлопчик наповнився був гордістю за своє творіння. Але раптом він виплив на те місце, де течія була швидкою, а ще подув попутній вітерець і кораблик почав віддалятися із поля зору нашого хлопчика, а потім і цілковито зник.
Через декілька місяців побачив наш хлопчик свого вітрильника в магазині, який продавав різні сувенірні вироби. Той корабель, на майстрування якого він витратив стільки часу, тепер був виставлений на продаж. Ціна була не висока для дорослого, але не для дитини. Маленький корабел віддав усі свої заощадження, аби викупити свій шедевр.
Бог – не маленький хлопчик. Бог – вічний, всемогутній, всевідаючий і всюдисущий Творець. І в нього не кораблик забрала річка, а було вкрадено вінець Його творіння – людину. До крадіжки спричинився диявол, спокусивши наших прабатьків, Адама і Єву, в раю до гріха. І наші прабатьки не встояли. Вони відступилися від нашого люблячого Творця. Вони впали в гріх, втратили образ Божий, праведність і відтоді всі люди вже народжуються на подобу своїх батьків, у гріхах, без праведності.
Тож перший вірш нашого сьогоднішнього Писання лунає наче вирок всім нам: «Всі згрішили, і позбавлені Божої слави». Іншими словами ми всі згрішили. Ми все без винятку втратили Божу славу, а отже ми всі заслужили на смерть, тимчасову і вічну. Нам це, звісно, інколи, може так не здаватись.
Ми можемо протестувати принаймні
проти того, що грішними є немовлята і маленькі діти. Проте це слово «всі»
означає саме те, що означає – всі без винятку люди: і старі, і молоді, і люди
середнього віку, і немовлятка, і навіть дітки, які ще перебувають в материнських
утробах. Наші протести проти істини нашого жахливого становища не змінять –
вони можуть його лише погіршити.
Набагато корисніше визнавати разом із царем Давидом: «Я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя» (Пс. 50:7). Бо таке визнання правдиве, сповнене істини та не противиться Божій правді. Бо хто їй противиться, той противиться і спасінню, і тому, що далі промовляє через Апостола Господь Святий Дух про те, що люди: «дарма (тобто, безкоштовно) виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру».
Коли Іван Христитель перечив Синові Божому, що Той не повинен христитись у пророка, а пророк навпаки мав би христитись у Нього, то Ісус сказав: «Допусти це тепер, бо так годиться нам виповнити усю праведність» (Мт. 3:15). Ісус прийшов для праведності. Він прийшов для нашого виправдання.
Виправдання немає через діла. Виправдання немає через віру і діла. Бог виправдовує лише тих, хто вірує в Христа. Все це відбувається благодаттю, невимовною Божою любов’ю, якої ми не заслужили. Все це відбувається, як дар, безкоштовно, але великою ціною – через відкуплення що в Ісусі Христі. Людина – не копія елегантного вітрильника, виготовленого руками талановитого хлопчика. Людина – вінець Божого творіння.
І викуп наш від гріха – безцінний. Цей викуп настільки безцінний, що Бог віддає за людину, за кожного з нас, Свого Єдинородного Сина. Істинний Бог став людиною, щоб бути принесеним «у жертву примирення в крові Його через віру». Настільки серйозним є гріх і є його влада, що іншого способу примирення з Богом не існує та існувати не може.
Заплата за гріх – смерть. І якщо помирає звичайна грішна людина, а всі люди – грішні, то вона просто отримує заплату за свій власний гріх. І ця заплата така, що повернення до життя вже не може бути. Навіть коли такі люди воскреснуть, то воскреснуть не до вічного життя, а воскреснуть на воскресіння суду і до вічних мук у аду. Ось що означає гріх, який є також ворожнечею проти Бога.
Диявол і його представники дуже ретельно замасковують серйозність гріха. Це їхніх рук справа – вислів «Не согрешишь – не покаешься». Вони змальовують більшість гріхів, як щось приємне і радісне, що немає практично ніяких наслідків. Проте будь-який гріх несе одну й ту саму заплату – смерть. І ніяким людським ділом, ніякими грошима, поклонами його не позбутись.
Гріх може викупити лише повністю свята і досконала жертва. Бог у жертву за нас віддав Свого Єдинородного Сина. Істинний Бог став істинною людиною, аби принести Себе в жертву примирення, проливши Свою святу і невинну кров за кожного з нас. Він є жертва примирення, проте Він є жертвою примирення нашою тоді, коли ми віруємо в Нього. Відсутність віри означає відкидання Христової жертви і уповання на щось інше.
Через це віра настільки важлива. Бо хоча Сам Бог стався людиною і Сам Бог пролив за нас Свою святу кров, Його жертва викуповує нас із гріха і примиряє з Богом лише тоді, коли ми віруємо в Христа. Без віри в Христа ми залишаємось далі у гріхах, невиправдані, а засуджені до вічних мук у аду.
Але Бог хоче нашого спасіння і Він дає у жертву Свого Сина Ісуса, щоб «виявити Свою праведність за теперішнього часу, щоб бути Йому праведним, і виправдувати того, хто вірує в Ісуса». Від жертви Христа на Голгофі минуло майже дві тисячі років, але і «за теперішнього часу» вона дієва і діятиме аж до завершення історії цього світу, до Останнього Дня, коли розп’ятий і воскреслий Син Божий повернеться у славі, аби забрати усіх виправданих від гріха до вічного життя у Божому Царстві.
А хто виправданий? Апостол Павло знову каже, що Бог виправдовує того, хто вірує в Ісуса. Не грає ролі, коли ми живемо, але грає роль жертва Ісуса і наша віра в Ісуса. Бо коли ми віруємо в Ісуса, тоді Його кров обмиває усі наші гріхи і Бог виправдовує нас. А що означає те, що Бог нас виправдовує? Це означає, що Бог проголошує нас невинними. Через це коли ми віруємо в Ісуса, ми виправдані, ми проголошені невинними, а отже ми маємо вічне життя, до якого Ісус нас викупив на Голгофі і до якого ми воскреснемо, аби вже ніколи не помирати, а жити в Царстві з Ісусом у повній і вічній радості.
Але чи може хтось хвалитись цією праведністю, виправданням і вічним життям? Чи може хоч одна людина заявляти: «Я дуже старався. Я все робив для свого власного спасіння і через це я отримав прощення гріхів, праведність і вічне життя»? Ні, цього говорити не може ніхто. Апостол Павло дуже категоричний: «Тож де похвальба? Виключена. Яким законом? Законом діл? Ні, але законом віри».
Наша похвальба абсолютно виключена. Нам немає чим хвалитись – хіба що своїми гріхами. Але ми хвалимось у спасінні Божою благодаттю. Ми не заслуговували на спасіння, але Бог спас нас Своєю благодаттю. Ісус виконав усю праведність, про яку Він говорив Іванові Христителеві на Йордані. Ось що означає для нас Різдво, Водохрища, Велика П’ятниця і Великдень – Ісус виконує всю праведність для нас.
Він виконує це, дає нам Свою праведність з благодаті. Вся заслуга за це належить винятково Йому. Вся похвала за наше спасіння належить винятково Богові. А як же Закон із його ділами? Закон – добрий і досконалий. Але він спасіння не дає. Він вказує нам на наш гріх. Він спрямовує нас до Христа, благодатного і люблячого Спасителя. А потім, вже будучи виправданими, ми радісно із Закону довідуємось про ті діла, які ми хочемо робити.
Але Законом діл, каже Апостол, ми не виправдовуємось. Ми виправдовуємось Законом віри, тобто ми спасенні благодаттю Божою. А що ж тоді робити із Законом, особливо віруючим юдеям, які тисячоліттями берегли Писання і намагались виконати Закон? Можливо, для них є якась інша дорога до Бога? Можливо, для них є якийсь інший шлях або спосіб спасіння?
Апостол і тут дає заперечну відповідь. Люди можуть відрізнятись походженням, історією, культурою, кольором шкіри, статтю і багато чим іншим. Але всі однаково згрішили і всі однаково позбавлені Божої слави. І всі однаково, каже Апостол, потребують виправдання, яке дається лише з віри в Ісуса Христа.
Юдеї мають обрізання. Язичники обрізання не мають. Проте виправдання, а отже і спасіння настає не через наявність чи відсутність обрізання. Виправдання і спасіння настає винятково через віру в Ісуса Христа. Іншого способу виправдання не існує ні для юдеїв, ні для язичників. Тобто, є лише один спосіб виправдання і спасіння до вічного життя для всіх людей – вірувати в Ісуса Христа.
І в апостольські часи, і в наші
було і є чимало тих людей, які навчають, що, коли Апостоли і ми проповідуємо
про виправдання вірою без діл Закону, то цим ми руйнуємо Закон. Христів Апостол
це також заперечує і каже: «Тож чи не нищимо ми Закона вірою? Зовсім ні, – але
зміцнюємо Закона». Закон тоді лунає чітко і виконує те, для чого дав його нам
Господь. Закон виявляє гріх і спрямовує нас до Христа, нашого Спасителя, Який
прийшов, аби виконати всю праведність і нас спасти. Для цього Христос
христився! В ріці Йордані! Амінь.
Мартін Лютер
Св. Іван Золотоустий
500 РОКІВ ПЕРЕКЛАДУ МАРТІНОМ ЛЮТЕРОМ
НОВОГО ЗАПОВІТУ
Цього року наші парафії,
як і в минулі роки мають благословення радіти церковними календарями. І кожного
року календар має якусь свою особливу тему. Тема Календаря Української
Лютеранської Церкви на 2022 рік – 500 років перекладу доктором Мартіном Лютером
Нового Заповіту на німецьку мову. Чому ця тема важлива і для українських
лютеран і не лише лютеран, але й для всіх українських християн у ХХІ столітті?
Перш за все, ми пам’ятаємо про
обставини, які склалися у житті Мартіна Лютера після рейхстагу у Вормсі 1521
року, на якому він проголосив уславлені слова: «На цьому я стою. Інакше вчинити
не можу. Боже, допоможи мені. Амінь!» Оскільки доктор Лютер залишився вірним
Божому Слову, він потрапив під імператорську заборону, яка означала, що тепер
будь-хто міг безкарно Мартіна Лютера убити. Тож князь Саксонії, Фрідріх Мудрий,
вирішив випередити убивць від Римського престолу і наказав викрасти доктора
Лютера та сховати його у Вартбурзькому замку. Там Мартін Лютер переховувався
під іменем рицаря Георга. Але часу у замку він не марнував.
Доктор Лютер узявся до праці і, практично за рік, він
переклав Новий Заповіт з грецької мови на німецьку мову. Його переклад, який з’явився 20 вересня 1522 року, був надзвичайно точний
і водночас, що буває у разі лише з геніальними перекладами, надзвичайно милозвучний.
Мартін Лютер виявився не лише відданим і геніальним богословом, але й
неперевершеним перекладачем і мовознавцем. Перекладом Мартіна Лютера німці
користуються і донині.
Чому ж цей переклад Лютера настільки важливий для
українських лютеран і для всіх українських християн? Справа в тому, що цей
переклад послужив натхненням і взірцем для дальших перекладів Нового Заповіту
європейськими мовами. Віруючі перекладачі
брали працю Мартіна Лютера за приклад для наслідування. Одним із таких
перекладачів був Ян Секлюціан. В минулому домініканець з Польщі він став
лютеранським проповідником і перекладачем творів Мартіна Лютера польською мовою.
Зазнаючи переслідувань, знайшов притулок у Кенігсберзі і там 1551 року здійснив
переклад Євангелія польською мовою.
Але до чого тут Україна? Вся справа в тому, що в той час
українські землі входили до складу Речі Посполитої і все, що відбувалось у Європі,
стосувалось і Речі Посполитої, а отже і України. Славетний український історик,
церковний діяч, православний митрополит і перекладач Біблії українською мовою, доктор
Іван Огієнко, стверджував, що так само як переклад Мартіна Лютера вплинув на появу
перекладу польською мовою Нового Заповіту, так само польський переклад Яна
Секлюціана вплинув і на перший переклад Євангелія українською мовою. І тут мова
ведеться про наше славне Пересопницьке Євангеліє, переклад якого Михайло
Василевич і архімандрит почали в Двірці
на Ізяславщині (нині Хмельницька область) 1556 року і завершили в Пересопниці (нині
Рівненська область) 1561 року.
Ось таким чином опосередковано те, що доктор Мартін
Лютер, здійснив у Вартбурзі, знайшло своє продовження і в Кролевці, як колись в
нас називався Кенігсберг та в Двірці, і Пересопниці. Реформація Церкви, розпочата
Господом через доктора Мартіна Лютера, поширилась Європою, і, звісно, мала свою
славну історію і в нашому рідному краї, в Україні. Наш Календар вшановує
500-річний подвиг Мартіна Лютера. Хай він служить підбадьоренням і для нас, щоб
і ми, кожен на своєму місці, використовували всі наші таланти на служіння
Господу, аби Його Євангеліє сильніше і виразніше лунало в наших домівках,
селах, містах і в цілій нашій країні.
В’ячеслав Горпинчук
(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
Коли ж народився Ісус у Віфлеємі Юдейськім, за днів царя Ірода, то ось мудреці прибули до Єрусалиму зо сходу, і питали: «Де народжений Цар Юдейський? Бо на сході ми бачили зорю Його, і прибули поклонитись Йому». І, як зачув це цар Ірод, занепокоївся, і з ним увесь Єрусалим. І, зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, він випитував у них, де має Христос народитись? Вони ж відказали йому: «У Віфлеємі Юдейськім, бо в пророка написано так: «І ти, Віфлеєме, земле Юдина, не менший нічим між осадами Юдиними, бо з тебе з'явиться Вождь, що буде Він пасти народ Мій ізраїльський». Тоді Ірод покликав таємно отих мудреців, і докладно випитував їх про час, коли з'явилась зоря. І він відіслав їх до Віфлеєму, говорячи: «Ідіть, і пильно розвідайтеся про Дитятко; а як знайдете, сповістіть мене, щоб і я міг піти й поклонитись Йому». Вони ж царя вислухали й відійшли.
І ось зоря, що на сході вони її бачили, ішла перед ними, аж прийшла й стала зверху, де Дитятко було. А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи. І, ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір'ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну. А вві сні остережені, щоб не вертатись до Ірода, відійшли вони іншим шляхом до своєї землі.
Як вони ж відійшли, ось Ангол Господній з'явивсь у сні Йосипові та й сказав: «Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його погубити». І він устав, узяв Дитятко та матір Його вночі, та й пішов до Єгипту. І він там зоставався аж до смерти Іродової, щоб збулося сказане від Господа пророком, який провіщає: «Із Єгипту покликав Я Сина Свого».
Спостеріг тоді Ірод, що ті мудреці насміялися з нього, та й розгнівався дуже, і послав повбивати в Віфлеємі й по всій тій околиці всіх дітей від двох років і менше, за часом, що його в мудреців він був випитав. Тоді справдилось те, що сказав Єремія пророк, промовляючи: «Чути голос у Рамі, плач і ридання та голосіння велике: Рахиль плаче за дітьми своїми, і не дається розважити себе, бо нема їх...»
Коли ж Ірод
умер, ось Ангол Господній з'явився в Єгипті вві сні Йосипові, та й промовив:
«Уставай, візьми Дитятко та матір Його, та йди в землю Ізраїлеву, бо вимерли
ті, хто шукав був душу Дитини». І він устав, узяв Дитятко та матір Його, і
прийшов у землю Ізраїлеву. Та прочувши, що царює в Юдеї Архелай, замість Ірода,
батька свого, побоявся піти туди він. А вві сні остережений, відійшов до країв
галілейських. А прибувши, оселився у місті, на ім'я Назарет, щоб збулося
пророками сказане, що Він Назарянин буде званий (Євангеліє від Св. Матвія 2:13-23).
Христос народився! Славімо Його!
Наприклад, у Псалмі 13:1, 2 ми читаємо такі слова: «Безумний говорить у серці своїм: «Нема Бога!» Зіпсулись вони, і обридливий чинять учинок, нема доброчинця!... Господь дивиться з неба на людських синів, щоб побачити, чи є там розумний, що Бога шукає». Тож безумство Господь пов’язує не з наявністю або відсутністю певних розумових задатків або талантів – врешті-решт це Він дає природний розум і Він наділяє нас талантами. І не пов’язує Господь у цьому разі безумства з якимось психічним відхиленням або якоюсь розумовою хворобою.
Ні, для Господа все набагато простіше. Якщо людина відкидає існування Бога, то вона безумна. Власне кажучи, навіть ті люди, які визнають Бога, але не вірують у Христа, є теж безумними. Адже якщо Богові догодити без віри не можна (Євр. 11:6), а істинна, спасенна віра – це віра в Христа і уповання на Сина Божого, то всі вчинки поза вірою в Христа є, як каже наш Псалмоспівець, обридливими. Про ці вчинки ми ще згадаємо.
А зараз повернемось до мудрих людей – до тих, кого Господь у нашому Писанні називає мудрецями. Вони радикально відрізняються від безумних. В чому ця відмінність? Вона теж у вірі! Кожен, хто вірує в Христа, має мудрість, адже в Христі «всі скарби премудрости й пізнання заховані» (Кол. 2:3).
Такими були ті мудреці зі сходу, які прибули до Єрусалиму, аби поклонитись новонародженому Цареві Юдейському. Звідки вони знали про Христа? Безперечно, з ними ділились обітницею про грядущого Христа Царя віруючі юдеї, які були вигнані у неволю до Вавилону і які проживали на величезних просторах колишньої великої Перської імперії.
Бог дав їм особливого знака – зорю, яка з’явилась у час народження Сина Божого і, коли вони цю зорю побачили, то зрозуміли – пророцтво виконалось, Цар Юдейський, у Якому благословляться всі народи землі народився! Спаситель світу прийшов! Не гаючи час і не в порожні вирушили вони у далеку дорогу до Єрусалиму. Бо царі живуть у столицях, правда ж?
Як ці мудреці відрізняються від тих усіх у Юдеї, що вважали самі себе за мудрих, але не звертали уваги на пророцтва і коли до них прийшов Христос, виконуючи все, що про Нього звіщало Писання, то вони не прийняли Його, а навпаки ревно взялися за те, щоб Його переслідувати аж до смерті на хресті. Власне кажучи, вони й досі не можуть заспокоїтись, бо Христос воскрес і посилає Своїх проповідників на звіщання Євангелія, якого переслідники терпіти не можуть. Безумні мудрості не люблять.
А ми звернемо увагу на невеличке слово в нашому тексі. Отже, мудреці прибули до Єрусалиму. Чому вони туди прибули? Щоб просто подивитись на маленьке Дитятко Ісуса? Ну, вони не туристи, які вирушають інколи й за тисячі кілометрів, аби побачити якусь чудасію. А наші мудреці – не туристи. Вони – віруючі мужі і вони прийшли, аби поклонитись Новонародженому Цареві Юдейському, як Богові і як Цареві над царями і Панові над панами. Бо для них Він – найголовніший.
Проте світові і дияволові таке поклоніння не подобається. Раби світу і диявола хочуть панування над усім і навіть над Богом та Його Словом. Ірод, відомий тим, що убивав заради влади навіть своїх домашніх, розбудував храм проте не вірував в Бога. Заради влади він був готовий витратити гроші і виявити позірну повагу до Бога, в Якого він насправді не вірував.
Проте, почувши про мудреців, які не будучи юдеями, прийшли, аби поклонитись Новонародженому Цареві Юдейському, він почав одразу діяти. Проте душу його опанувала не Різдвяна радість, а занепокоєння. Тож він розпочав свою власну підготовку до Різдва Христового.
І вона виглядала широкомасштабною і благочестивою. Ірод виявив раптово інтерес до Божого Слова. «І зібравши всіх первосвящеників і книжників людських, він випитував у них, де має Христос народитись? Вони ж відказали йому: «У Віфлеємі Юдейськім, бо в пророка написано так: «І ти, Віфлеєме, земле Юдина, не менший нічим між осадами Юдиними, бо з тебе з'явиться Вождь, що буде Він пасти народ Мій ізраїльський».
А потім він раптом вирішив виявити гостинність і навіть надати допомогу паломникам, що прийшли поклонитись Христові: «він відіслав їх до Віфлеєму, говорячи: «Ідіть, і пильно розвідайтеся про Дитятко; а як знайдете, сповістіть мене, щоб і я міг піти й поклонитись Йому».
Ірод раптом став «богомольцем». Він задумав перехитрити Бога так само, як перехитрив віруючих мудреців. А наші мудреці «царя вислухали й відійшли. І ось зоря, що на сході вони її бачили, ішла перед ними, аж прийшла й стала зверху, де Дитятко було. А бачивши зорю, вони надзвичайно зраділи. І, ввійшовши до дому, знайшли там Дитятко з Марією, Його матір'ю. І вони впали ницьма, і вклонились Йому. І, відчинивши скарбниці свої, піднесли Йому свої дари: золото, ладан та смирну». Царські подарунки – для Царя, священицькі – для Первосвященика, пророцькі – для Пророка.
А після чудесного поклоніння, як перед істинним Богом і Царем і після піднесення дорогих дарунків Господу, мудреці пішли відпочивати. І в час сну вони були застережені Господом про те, що їм слід вирушати додому іншою дорогою. Подібним чином «Ангол Господній з'явивсь у сні Йосипові та й сказав: «Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту, і там зоставайся, аж поки скажу тобі, бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його погубити». І він устав, узяв Дитятко та матір Його вночі, та й пішов до Єгипту. І він там зоставався аж до смерти Іродової, щоб збулося сказане від Господа пророком, який провіщає: «Із Єгипту покликав Я Сина Свого».
В Божих планах для Царя Юдейського був хрест Голгофи, а не
меч Іродових воїнів, яких розлючений безумець відправив убивати у «Віфлеємі й
по всій тій околиці всіх дітей від двох років і менше, за часом, що його в
мудреців він був випитав». Безумці
завжди вбивали дітей. І тоді, коли безумний фараон наказував убивати
новонароджених єврейських хлопчиків. І тоді, коли єврейські батьки приносили
своїх дітей у жертву Молохові. І в час Ірода. І в час Сталіна, коли українських
дітей заморювали до смерті голодом. І в наш час, коли вбивають ще ненароджених
дітей просто в материнських утробах.
Проте Дитятко, Якому поклонялись мудреці і Яке прагнув убити Ірод, народилось, аби покласти край владі гріха, диявола і смерті, навіть для Ірода і для всіх іродів. Христос народився, аби спасти всіх людей. Йосип і Марія принесуть Його із Єгипту, аби Він жив у Назареті, проповідував серед Ізраїля і помер таки в Єрусалимі за гріхи всього світу на хресті.
Саме так і сталось, як і настало на третій день по Його смерті воскресіння, аби ми сьогодні раділи і Христовим народженням, і Христовою жертвою за наші гріхи, і Христовим воскресінням для нашого виправдання і вічного життя. І аби сьогодні ми поклонялися Христові як мудреці. Ми щоправда не вирушаємо у подорож на кілька тисяч кілометрів, аби побачити Христа. Він Сам приходить до нас у Слові.
Він Сам
приходить до нас у Своїх істинних тілі та крові, якими причащає нас під
виглядом хліба і вина у Святій Вечері, даруючи з ними прощення гріхів і вічне
життя. «Прийдімо, всі вірні!» співали ми на початку нашої служби Божої. Хай цей заклик лунає і нині, і завжди. Бо
вбиті воскреснуть. Кожен, хто вірує в Христа, воскресне до вічного життя. Всім
іродам на зло. І на славу Богові, Який нас неймовірно любить. Тож приходьмо до
Христа, поклоняймось Йому, приносімо Йому Свої дари. І радіймо воскресінням і
життям вічним, яке ми маємо у Христі. Для нас Христос народився! Славімо Його! Амінь.
