Собор ВЄЛС

Від 25 по 29 липня ц. р. в місті Вотертауні, штат Вісконсин, відбувся Собор Вісконсинського Євангельського Лютеранського Синоду (ВЄЛС), нашої найбільшої сестринської церкви в США. Це вже 61-ий Собор ВЄЛС, який проводиться щодва роки.  Собор, який відкрився чудовою літургією в церкві Св. Івана, заслухав звіт Президента Марка Шрейдера та переобрав його на черговий чотирирічний термін служіння Президентом Синоду (українською термінологією - Єпископом Церкви). Я був зворушений атмосферою Собору, на якому панували любов до Слова та братів, бажання служити Господу та Його Церкві, вірність Писанню та Лютеранським Віросповіданням. Неможливо переоцінити працю на добро УЛЦ й мого друга та брата у Христі, пастиря Ніла Шрейдера, який ще в неділю 17 липня проповідував був у нашій парафії "Воскресіння", а за тиждень вже представляв свою Єпархію на Соборі ВЄЛС. Окремих добрих слів заслуговують й два есе про таїнственне життя християн і про пастирське служіння.  Собор розглянув багато інших питань, які стосуються, як внутрішньо-церковного життя, місій, а також християнського ставлення до інших подій, як-от: абортів, нового перекладу Біблії NIV тощо. Я мав привілей бути запрошеним Президентом Марком Шрейдером на це шановне зібрання братів у вірі, поспілкуватися з делегатами та гостями Собору серед яких були й сенатори та мав  можливість виступити там з презентацією про Українську Лютеранську Церкву. Президент Марк Шрейдер висловив запевнення про те, що Вісконсинський Євангельський Лютеранський Синод стоятиме поряд із Українською Лютеранською Церквою та надаватиме їй підтримку.

День Святих Апостолів Петра і Павла

Сьогодні ми дякуємо Господу за святих Апостолів Петра й Павла. Церковні джерела стверджують, що ці два стовпи Новозаповітної Церкви стали мучениками в один і той самий день, під час переслідування Нерона.
    Новий Заповіт багато розповідає про цих двох апостолів.  Петро був з Ісусом від початку Його служіння і служив як речник учнів. Незважаючи на непохитну віру, Писання свідчить також про декілька його падінь, як-от: докір Ісусові (Матвія 16:21-23) і його потрійне відречення від Господа (Матвія 26:69-75).  Після Ісусового вознесіння, Петро далі залишався лідером у Церкві (Дії 1:15; 2:14; 15:7).
     Павло, побожний єврей, відомий також як Савл, вийшов на сцену світової історії, як переслідник Церкви. Після чудесного навернення, у якому Савлові з'явився Сам воскреслий Христос, Павло став могутнім проповідником благодаті Божої.  Під час своїх трьох місіонерських подорожей (Дії 13-14; 16-18; 18-21) Павло пройшов сучасну Туреччину і Грецію.  Новозаповітна оповідь про його життя закінчується тим, що Павла взято під домашній арешт в Римі (Дії 28:16), хоча церковна традиція притримується того, що перед повернення до Риму, Павло побував у Іспанії.

Зі Скарбниці щоденної молитви

Перше мусиш відродитися!

3.      Поправді, поправді кажу Я тобі: Коли хто не народиться згори, то не може побачити Божого Царства.

           

            Ці слова сильно знецінюють добрі діла і другу частину доктрини – проголошення добрих діл. Це не означає, що Христос заперечує діла цілковито, бо добрі діла хваляться, але вони мусять залишатися у визначеному колі та сфері. Порівняно з доктриною, яку я обговорюю зараз, а саме – вірою і відродженням, вони вельми незначні. Вони не можуть привести людину на небеса або ж наблизити його до того місця, де він відчує бажання побачити небеса чи увійти в життя вічне. Ні, вона мусить народитися знову. Без цього нового народження не може бути членства в церкві.  Ці слова Христові – зрозумілі та чіткі.  Никодим – достатньо побожний, він перебуває в добрих ділах, а тепер він упокорюється і приходить до Господа Христа. Анна і Кайяфа цього не зробили би. Никодим визнає, що Христос – учитель правди. Але Господь каже йому: «Твоя покірність  і побожність нічого не варті, бо на небеса ти не потрапиш, допоки не народишся знову».

            Кожен, хто в це увірував і вважає це за правду, стоятиме напоготові, аби дати належну відповідь на праведність і побожні ідеї турків і папістів, які кажуть одній людині підперізуватися поясом, другій – носити сутану, а третій – вирушати в паломництва.  Можна сказати: «Хоча ти й довго молишся і постиш і будуєш скромні доми, на небеса через це ти не потрапиш. Ні. Написано: «Мусиш народитися знову». Це все-одно, що казати: «Тепер, з усіма твоїми ділами, поведінкою і життям, ти – мертвий. Ти – засуджений і твоя святенницька і фарисейська праведність нічого не вартує». Це все-одно, якби сьогодні хтось звернувся до папи та кардиналів із такими словами: «У вашому стані ви – мертві, засуджені і приречені!» Але ж вони в це не вірять.

            Дозвольте мені навести ілюстрацію. Дитини, яка має народитися через два роки від сьогодні, ще не існує. Наразі та дівчина, яка має виносити та народити цю дитину – ще незаміжня.  Дитина, яка має народитися від неї – ніщо і нічого робити ще не може. Кожен мусить визнати, що допоки не маєш життя, то зробити нічого не можеш.  Тому всі діла, якими би цінними та гарними вони не були – якщо вони зроблені перед відродженням – є абсолютно ніщо. Вони – ніщо, а лише гріх і смерть.  Відповідно, Господь Христос вважає, що Никодим і всі фарисеї і навіть весь єврейські люди, які не приймають Христа і не вірують в Нього – є ніщо. Бо вони ще не відродилися.

            Якщо це – правда, то що ж нам тоді думати про тих, що роблять діла набагато нижчі від діл Никодима, як-от: монахи та черниці, і всі папісти, діла яких бліднуть у порівнянні з ділами Никодима?  Вони також не можуть робити добрих діл, бо вони ще не відроджені. Хоча вони й обтяжують людей багатьма нібито добрими і дорогоцінними ділами, все це не приносить жодної користі.

            Це не означає, що ми засуджуємо добрі діла але ми дотримуємося того, що людина, перед тим, як зможе робити добрі діла, мусить перше стати належною і бути відродженою. Ми були би щасливі мати людей, які роблять діла, які справді добрі і по таких людей ми повинні згадувати в наших проповідях.

Мартін Лютер, З проповіді на Євангеліє від Св. Івана

Вимога молитовного життя

     «Уважайте ж на себе, щоб ваші серця не обтяжувалися ненажерством та п'янством, і життєвими клопотами, і щоб день той на вас не прийшов несподівано» (Луки 21:34)

     

     Ця думка веде Ісуса до завершення напучування, аби Його учні «пильнували». Сам факт, що не дається жодної точної дати про те, коли саме має настати кінець світу, вже є причиною для того, аби завжди бути готовими. Ісус застерігає про різноманітну діяльність, яка  обтяжуватиме людей і втримуватиме їх від пильнування. Вислів «обтяжуватися» має таке саме значення, як «мати депресію». «Ненажерство» означає життя марнотратного самовдоволення.  Таке життя є часто наслідком депресії, симптому браку віри. 

    Пильнування вимагає молитовного життя.  Ісус дав Своїм учням живий приклад Особи, відданої молитві. Він спонукає їх молитися, аби вони змогли уникнути жахливого руйнування, яке гряде на Єрусалим, а вкінці «стати перед Сином Людським», як вірні сповідники Його Імені.

Віктор Пранге, Народна Біблія: Євангеліє від Святого Луки (коментар)

Вічний апартеїд у кальвінізмі та цвінґліанстві

     Віросповідний дух Церкви Ауґсбурзького віросповідання абсолютно не узгоджується з антивіросповідним поглядом, який надихає реформатські (цвінґліанські та кальвіністські) церкви.  Останні, як це правильно побачив Карл Барт, знають кінець-кінцем, що немає такої речі, як "реформатська доктрина".  Замість лютеранського наполягання на належно зрозумілому Писанні, реформатські церкви в основному дотримуються абстрактного принципу sola Scriptura, тобто "безперервного звернення до відкритої Біблії та Духа, від яких ведеться розмова з нашим духом"...
     Тут вирішальним імпульсом, який очевидний вже в Кальвіна, але ще сильніший у Барта, є глибоко платонічний, противоплоченнєвий спіритуалізм, який проголошує вічний апартеїд між обмеженим і необмеженим, тимчасовим і вічним, людським і Божественним. Реалії у цій антитаїнственній схемі постійно повинні ширяти поза досяжністю конкретного, історичного втілення, останнє ж відправляється у вигнання на похмуре дно відносного та умовного...

Професор Курт Маркворт, "Церква та її спільнота, служіння і управління"

Проповідь на 3-ю неділю по П'ятидесятниці

                                                                           ЧОТИРИ ВОСКРЕСІННЯ

                   (Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)

           

            І сталося по тих пригодах, заслаб був син тієї жінки, господині того дому. І була його хвороба дуже тяжка, аж духу не позосталося в ньому. І сказала вона до Іллі: «Що тобі до мене, чоловіче Божий? Прийшов ти до мене, щоб згадувати мій гріх та щоб убити мого сина!...» І сказав він до неї: «Дай мені сина свого!» І він узяв його з лоня її, і виніс його в горницю, де він сидів, і поклав його на своєму ліжку. І кликнув він до Господа й сказав: «Господи, Боже мій, чи й цій удові, що я в неї мешкаю, учиниш зло, щоб убити її сина?» І витягся він тричі над дитиною, і кликав до Господа та казав: «Господи, Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї!» І вислухав Господь голос Іллі, і вернулася душа дитини в неї, і вона ожила...  І взяв Ілля дитину, і зніс її з горниці додолу, і віддав її матері її. І сказав Ілля: «Дивися, – твій син живий!» І сказала та жінка до Іллі: «Тепер то я знаю, що ти Божий чоловік, а Господнє слово в устах твоїх – правда!»  (1 Царів 17:17-24).

Благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа,  (Гал. 1:3) Амінь.

Дорогі брати і сестри, одного разу батько й син їхали в авто і в салон машини залетіла оса. Син дуже перелякався, бо він мав жахливу алергію на укуси комах – від одного укусу він міг померти. Батько простягнув руку, миттю схопив осу, здушив її у своїй руці, а потім відпустив її.  Оса літала по салону автівки й далі, а син продовжував заціпеніло дивився на ту велику комаху.  Але батько знову простягнув руку і показав, що жало оси було в його руці.  «Не бійся», - сказав він синові. «Те отруйне жало забрав я».

Сьогодні багато чого в світі нагадує нам про отруйне жало гріха, яке вражає кожну людину, яка народжується на світ і найжахливіше нагадування про це жало є смерть. Господь Бог у Своєму Слові чітко стверджує: «Заплата за гріх – смерть!» Порушив хоча би одну з Десяти Заповідей – смерть. Маєш гріх – смерть.  Народився в гріху – смерть.  Твої батьки грішні – смерть, жахлива реальність, яка переповнює світ відтоді, коли Адам і Єва вперше відступилися від Бога і заповіли нам цю страшну заплату.

Сьогоднішній текст із Писання нагадує нам реалії нашого життя оповіддю про життя вдовиці. До неї спрямував Господь Бог пророка Іллю.  Саме про цю вдовицю згадує наш Господь Ісус Христос, дорікаючи невіруючим Своїм одноплемінникам: «Поправді кажу вам: Жаден пророк не буває приємний у вітчизні своїй. Та правдиво кажу вам: Багато вдовиць перебувало за днів Іллі серед Ізраїля, коли на три роки й шість місяців небо було зачинилося, так що голод великий настав був по всій тій землі, а Ілля не до жадної з них не був посланий, тільки в Сарепту Сидонську до овдовілої жінки».

Вдова в якої,за наказом Господа, спинився Ілля, мала віру. Та віра могла бути слабкою, але то була віра в грядущого Месію. Господь у чудесний спосіб піклувався про цю вдову та її сина – в її дзбанку не кінчалася мука, а в горнятку не скінчалася олія. І здавалося, що і ця збідована сім’я і пророк, посланий до них Богом, переживуть страшний голод. 

Але сталося горе: «По тих пригодах, заслаб був син тієї жінки, господині того дому. І була його хвороба дуже тяжка, аж духу не позосталося в ньому». Хвороба буває закінчується смертю.  Так сталося й тут. Син тяжко захворів і помер.  Смерть людини настає тоді, коли її покидає дух. В книзі Екклезіяста (12:7) написано: «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!»  Дух померлого хлопчика – в Бога. А на руках бідної вдови тіло хлопчика. В її душі невимовний біль, а на вустах згорьований крик до пророка Іллі: ««Що тобі до мене, чоловіче Божий? Прийшов ти до мене, щоб згадувати мій гріх та щоб убити мого сина!...»

            Вона часто чула проповіді Іллі про гріх і про його наслідок.  І тут ця язичниця, що увірувала в грядущого Христа, сповідує свій гріх і визнає себе грішною перед Богом. Але тут у її плачі лунає й докір Іллі, і волання до Господа. Через дев’ятсот років, інший муж Божий, апостол Павло напише в 1-ому листі до громади з колишніх язичників в Греції: «Вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете, але при спробі й полегшення дасть, щоб знести могли ви її» (10:13).

            Велике випробування впало на плечі цієї жінки, але не більше ніж вона могла знести.  І тривало воно не довше, ніж вона могла його знести. Бо одразу пролунали слова Іллі: «Дай мені сина свого!»  Ілля знає, що робити.  Він узяв сина вбитої горем жінки та «виніс його в горницю, де він сидів, і поклав його на своєму ліжку. І кликнув він до Господа й сказав: «Господи, Боже мій, чи й цій удові, що я в неї мешкаю, учиниш зло, щоб убити її сина?»  Горе не лише у вдовиці.  Біда і в пророка Іллі.  Він вірує в Бога.  Ілля любить Бога. Ілля любить ближніх.  А любов віруючих людей, справжня любов «милосердствує і сподівається всього» (1 Кор. 13:4, 7).

            Християнин не може радіти з чужого горя, зловтішатися із чужої біди.  Віруюча людина завжди виявлятиме милосердя і співчуття, особливо в час смерті ближніх і молитиметься за її рідних до Господа.  Ілля не лише виявляє співчуття до цієї бідної жінки. Він молиться до Господа і благає Його: «Господи, Боже мій, нехай вернеться душа цієї дитини в неї!» Ілля вірує, що Бог може воскресити дитину. Таку віру мав Авраам. Таку віру мав Йов, який сповідував Христа грядущого: «Я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу,  сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі» (Йов. 19:25-27).

            Ілля в цій непохитній вірі в Господа, до Господа молиться.  Він робить те, що від нас очікує Спаситель, кажучи: «Просіть і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам» (Мт. 7:7). І вислухав Господь голос Іллі, і вернулася душа дитини в неї, і вона ожила... Бідна вдова плаче, голосить.  Ілля молиться.  Бог воскрешає дитину. Він забрав дух її і Він дух цієї дитини повернув у неживе тіло. 

            Коли Господь вдихнув духа в тіло нашого праотця Адама то, як написано: «стала людина живою душею» (1 М. 2:7).  Тепер цей хлопчик, що був ще кілька митей тому мертвий – живий. А далі трагедія перетворюється на радість і демонстрацію життя: «І взяв Ілля дитину, і зніс її з горниці додолу, і віддав її матері її. І сказав Ілля: «Дивися, – твій син живий!»  Плач вдови перетворюється на сповідання віри: «Тепер то я знаю, що ти Божий чоловік, а Господнє слово в устах твоїх – правда!» 

            Син цієї вдови був воскрешений Господом так само як через майже дев’ятсот років буде воскрешений ще один син вдови, яка мешкала в Наїні.  Про це воскресіння сьогодні нам свідчив наш євангельський текст.  Втім між першим воскресіння про яке ми чуємо в 1 Книзі Царів і воскресінням, яке описане в сьогоднішньому євангельському тексті є велика різниця.  Ілля в Сарепті Сидонській молився до Господа, а біля Наїну Сам Господь підійшов до нош з неживим тілом юнака і наказав тому встати. Наш текст описує всю дивовижність цього воскресіння у простоті дій Господа Христа: «Він підійшов, і доторкнувся до мар, носії ж зупинились. Тоді Він сказав: «Юначе, кажу тобі: встань!» І мертвий устав, і почав говорити. І його Він віддав його матері» (Лк. 7:14, 15).

            Але ці два воскресіння не були би можливого без третього воскресіння, про яке ми згадуємо сьогодні і про яке наша віра завжди пам’ятає, на яке вона надіється.  Воно настало після Великої П’ятниці, в яку наш Спаситель Христос був розп’ятий на Голгофі за всі наші гріхи та провини. Ісус був розп’ятий за гріхи Іллі, і за гріхи вдови із Сарепти Сидонської, і за гріхи її сина, і за гріхи вдови з Наїну, і за гріхи її сина – і за ваші гріхи та мої.

            Його кров всі ці гріхи обмила раз і назавжди.  Його воскресіння на третій день по Його хресній смерті – яскравий доказ того, що Христова жертва – досконала, а наше прощення – повне, а виправдання належить усім, хто надіється на Христа розп’ятого і воскреслого.  Ілля молився до Господа про воскресіння сина вдови із Сарепти.  Про воскресіння Сина Божого ніхто не молився.  Господь наказав синові вдови з Наїну воскреснути.  Христу ж ніхто воскресати не наказував, бо Він – Сам Господь Бог і тому хоча й апостоли проповідують: «Його воскресив Бог із мертвих, чого свідками ми!» (Дії 3:15), вони також сповідують: «Христос воскрес із мертвих, первісток серед покійних» (1 Кор. 15:20).

            Воскресіння сина вдови із Сарепти бачив пророк Ілля.  Воскресіння сина вдови із Наїну бачили учні Господа та вся похоронна процесія. Воскресіння Христа бачив лише Бог Отець, Син і Святий Дух, бо воно – таємниця, як і багато чого з того, що робить наш всемогутній і милосердний Господь. Але водночас Христове воскресіння – доконаний факт.  Про Христове воскресіння Апостол Павло сповідує в 1-ому листі до коринтян (15:3-7):  «Я передав вам найперш, що й прийняв, що Христос був умер ради наших гріхів за Писанням, і що Він був похований, і що третього дня Він воскрес за Писанням, і що з'явився Він Кифі, потім Дванадцятьом. А потім з'явився нараз більше як п'ятистам браттям, що більшість із них живе й досі, а дехто й спочили. Потому з'явився Він Якову, опісля усім апостолам».

            Христос воскрес і нині царює на небесах.  Христос воскрес і нині перебуває серед нас у Своєму святому й непомильному Слові.  Воскреслий Христос сьогодні доторкується до нас у невимовний і таїнственний спосіб – Своїми святими і правдивими тілом і кров’ю у хлібі та вині Святої Вечері, живлячи нас до вічного життя у Своєму Царстві. В тому Царстві ми побачимо і пророка Іллю, і вдову із Сарепти, і всіх, хто вірує що гріхи його прощені заради Ісуса, і що лише в Його святе Ім’я він має вічне життя і буде воскрешений Христом в іншому воскресінні, про яке ми сповідуємо в нашому Символі віри: «Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку» і завершуємо це сповіданням чітким словом подарованої Святим Духом християнської упевненості: «Амінь!»

            І це останнє воскресіння настане тоді, коли наш розп’ятий і воскреслий Господь повернеться у славі. І це воскресіння радикально відрізнятиметься від тих воскресінь, які давав Господь грішним людям. Врешті-решт вони помирали знову. Але ми воскреснемо як Христос – до вічного життя.  Ви всі отримаєте прославлені тіла. Всі ви будете бачити, як ті, що відреклися Христа та Його Слова, будуть вкинуті у вогняне озеро для вічних мук. Всі ви будете бачити воскреслого Господа, воскреслих віруючих і будете тішитися їхнім товариством у Царстві Небесному повіки віків.

            Коли батько та його син їхали в авто, то батько врятував життя своєму синові-алергікові, спрямувавши жало оси в свою руку.  Ми ж врятовані і спасенні до вічного життя Христом, Який спрямував жало смерті на Себе і вирвав Його, аби ми скінчили нашу мандрівку цією долиною сліз вдови зі Сарепти сидонської, долиною наших сліз, у Його славному і вічному Царстві, де «не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде» (Об. 21:4).  Бо Христос – наш живий Спаситель.  Прийди, Господи Ісусе! Амінь.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з духом вашим…! Амінь. (Гал. 6:18).

Коли немає віри в прощення

      Без віри в прощення, грішник у відчаї за єдину мету має свою особисту самоправедність – він сподівається дійти до місця, де він буде настільки досконалий, що в нього не буде потреби жалкувати через гріх. Може лунати дивно, але все-одно це – правда: самоправедність і відчай – дві сторони однієї  і тієї самої медалі. Людина у відчаї перед скоєнням гріха, про який вона тепер думає як про непрощенний, була можливо самоправедна. І насправді, як вже було зазначено, її мета полягає в тому, аби повернутися до того стану, в якому, на її думку, вона не потребуватиме прощення. Таким чином самоправедний фарисей і Юда у відчаї – «близнюки».

           

Деніел Дойчландер, Богослов’я хреста ­

Проповідь на 2-у неділю по П'ятидесятниці

                     ДОСТОЙНИЙ, НЕДОСТОЙНИЙ, ВІРУЮЧИЙ

                   (Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)

           

            А коли Він скінчив усі слова Свої до народу, що слухав Його, то ввійшов у Капернаум. У одного ж сотника тяжко раб занедужав, що був дорогий йому, і вмирати вже мав. А коли про Ісуса почув, то послав він до Нього юдейських старших, і благав Його, щоб прийшов, і вздоровив раба його. Вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: «Він достойний, щоб Ти це зробив йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив». І пішов Ісус із ними. І коли недалеко від дому вже був, сотник друзів послав, щоб сказати Йому: «Не турбуйся, о Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою. Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти. Та промов тільки слово, і раб мій одужає. Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди, то йде він, а тому: прийди, і приходить, а своєму рабові: зроби теє і зробить». Почувши ж таке, Ісус здивувався йому, і, звернувшись до натовпу, що йшов слідком за Ним, промовив: «Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри!» А коли посланці повернулись додому, то знайшли, що одужав той раб!   (Євангеліє від Св. Луки 7:1-10).

Благодать вам і мир від Бога, Отця нашого, і Господа Ісуса Христа,  (Гал. 1:3) Амінь.

Дорогі брати і сестри, як визначити достойна людина чи ні? Які саме параметри використовуєте ви, аби сказати: «Ця людина – достойна»?  Сьогодні наш текст з Євангелія від Св. Луки розповідає нам одну історію про чоловіка, достойним якого вважали євреї. Жив той чоловік у Капернаумі, серед єврейського народу, але євреєм він не був.  Походження його було інше, подібне до нашого – він був язичник. До того ж він був одним з командирів в окупаційній римській армії – він служив сотником і під своєю орудою мав людей, які могли виконати будь-який його наказ, адже вони були професійні солдати, які спеціалізувалися на тому, щоби ефективно вбивати ворогів Римської імперії.

Але чому його євреї вважають за достойного?  Відповідь їхня складається із двох пунктів: «Він любить народ наш».  Окупант, але він любить окупований його країною народ.  А чи ви, дорогі брати і сестри, любите свій рідний народ? Чи ви маєте любов до всіх людей, які перебувають довкола вас? Чи маєте ви любов до своїх членів сім’ї, друзів, сусідів, колег по роботі – любов, яку описує Господь Святий Дух, любов, яка «довготерпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить?» Чи достойні ви з огляду на ці слова Божі?  Чи можуть про вас сказати інші віруючі: «Ця людина любить український народ?  Вона – достойна».

Капернаумський сотник, обтяжений римською владою, виявляє таку любов не до свого народу, а до народу підневільного.  І цю любов він виявляє ще й у будівництві для цього народу церкви-синагоги.  Через віру, яку в його серці створив Господь Святий Дух, цей сотник став частинкою підневільного, але віруючого народу. 

Коли в цього римського офіцера настає біда – його раб стає смертельно хворим, то він робить усе можливе, аби цього раба уздоровити.  Він звертається по допомогу до Старозаповітної Церкви, членом якої він теж був. Він просить про молитви віруючих, а ще благає запросити до себе Месію. Власне кажучи, саме з благання старших синагоги ми й довідуємося про достойність цього віруючого сотника, бо «вони ж прибули до Ісуса, та й ревно благали Його й говорили: «Він достойний, щоб Ти це зробив йому. Бо він любить народ наш, та й для нас синагогу поставив».

  А що ж робить Ісус, у відповідь на благання Церкви?  Відповідь ми знаходимо в наступному реченні: «І пішов Ісус із ними».  В Посланні до євреїв (4:16) написано: «Отож, приступаймо з відвагою до престолу благодаті, щоб прийняти милість та для своєчасної допомоги знайти благодать».  Ісус – воплочення благодаті.  Ісус – невичерпне джерело благодаті.  І відповідь Ісуса – завжди милість і благодать.  Так само, як Ісус відповідає на благання віруючих церкви в Капернаумі, так само Він відповідає на благання віруючих київської церкви і всіх церков по Україні та всьому світові.  Він ходить з нами.  Він хоче на допомогти.  Він любить віруючих людей і про них піклується. Сьогодні Ісус приходить на поміч вам.  А того дня Він, разом із іншими віруючими йшов до будинку капернаумського сотника, якого народ вважає за мужа достойного.

Але що це відбувається недалеко від дому цього достойного сотника?  На зустріч Ісусові поспішають друзі римського офіцера і передають Господу слова чоловіка, якого достойним вважають усі капернаумські віруючі: «Не турбуйся, о Господи, бо я недостойний, щоб зайшов Ти під стріху мою».  Юдеї вважають його за достойного, але він вважає себе недостойним. Він сповідує разом із царем Давидом: «Я в беззаконні народжений, і в гріху зачала мене мати моя» (Пс. 50:7).  Разом із митником, який стає віддалік у храмі, він б’є себе  в груди і благає в молитві до Бога: «Боже, будь милостивий до мене грішного!...» (Лк. 18:13)  Разом із блудним сином він звертається до Отця Небесного і промовляє: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм...» (Лк. 15:21).

Сотник – не самоправедний лицемір, не самовпевнений фарисей.  Він віруючий, який усвідомлює свою недостойність: він язичник, який увірував в Бога.  Він, за висловом Апостола Павла «відтятий з оливки, дикої з природи, і проти природи защеплений до доброї оливки» (Рим. 11:24).  До Христа цей сотник промовляє: «Тому то й себе не вважав я за гідного, щоб до Тебе прийти».  Він – прощений грішник, а не зухвалий самоправедник. Він – правдивий віруючий, який має покірне серце.  І це серце довіряє Богові, довіряє Божому Слову. 

Тому він далі, через своїх друзів, каже: «Та промов тільки слово, і раб мій одужає».  Сотник сповідує, що Ісус – Син Божий. Сотник сповідує, що Ісус – Бог всемогутній.  Сотник вірує в силу Божого Слова.  Через це Слово він розкаявся в своїх гріхах.  Слово Боже створило в його серці віру в Месію.  Про це Слово в Посланні до євреїв (11:3) сказано: «Вірою ми розуміємо, що віки Словом Божим збудовані, так що з невидимого сталось видиме».  Ісусове слово може вчинити все, що лишень Ісус забажає.

Сотник вірить в слово Ісусове, бо сотник вірить в Ісуса і цю віру в Ісуса він підтверджує словами: «промов тільки слово, і раб мій одужає. Бо й я людина підвладна, і вояків під собою я маю; і одному кажу: піди, то йде він, а тому: прийди, і приходить, а своєму рабові: зроби теє і зробить».   Якщо слово звичайної людини, навіть якщо вона зодягнена всього на всього у світську владу, має таку силу, то наскільки більше має слово Христа, Який не лише правдива людина, але й правдивий Бог.

Сотник сповідує божественність Ісуса.  Божественність Ісуса відкидають садукеї.  Божественність Ісуса відкидають фарисеї. До того, як чітко свідчить нам Євангеліє від Св. Івана (5:18), вони «намагалися вбити Його, що не тільки суботу порушував Він, але й Бога Отцем Своїм звав, тим роблячись Богові рівним». Але на так із тим, хто вважає себе недостойним в очах Божих, не так із віруючим, покірним, люблячим капернаумським сотником. Він вірить у Ісусову всемогутність. Він вірить в силу Ісусового слова. Він вірить, що Ісус – Божий Син, Спаситель. 

І віра його, звісно ж, не залишається непоміченою. Наш євангельський текст звіщає: «Почувши ж таке, Ісус здивувався йому, і, звернувшись до натовпу, що йшов слідком за Ним, промовив: «Кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри!»  Слова нашого Спасителя підсумовують сутність усього, розказаного нам Господом Святим Духом, Який використовує євангеліста Луку, в сьогоднішній оповіді. 

Капернаумський сотник має віру в Христа.  Його віра приносить плоди. Один з найвеличніших плодів цієї віри – любов до віруючих іноплемінників – євреїв.  Віра робить його достойним.  Ірод розбудував був цілий храмовий комплекс, але його щедрі жертви на юдейське діло не зробило його достойним. Радше навпаки, в історію він увійшов тираном і зараз цей багатий тиран мучиться в аду.  Але сотник капернаумський вірує в Христа і віра, що чинна ділами, робить його достойним в очах інших віруючих.

Капернаумський сотник вірує в Христа. І ця віра не дає йому величатися.  Вона навчає його серце, що перед Богом він – недостойний. Йому нема чим хвалитися перед Христом.  І якщо він буде хвалитися, то буде хвалитися саме Христом. Його віра така сама, як віра апостола Павла, який в Посланні до галатів (6:14-16) сповідує: «А щодо мене, то нехай нічим не хвалюся, хіба тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, що ним розп'ятий світ для мене, а я для світу. Бо сили немає ані обрізання, ані необрізання, а створіння нове. А всі ті, хто піде за цим правилом, мир та милість на них, і на Ізраїля Божого!» 

Ми, як і сотник – недостойні зватися дітьми Божими, але Ісус, Який іде до дому сотника, також пішов на Голгофський хрест і поніс туди всі наші гріхи та провини.  Ісус, Який зцілив сотникового раба, зцілив нас від нашої найбільшої недуги – гріха, обмивши всі наші гріхи Своєю святою і дорогоцінною кров’ю.  Наш сьогоднішній текст каже, що «коли посланці [сотника] повернулись додому, то знайшли, що одужав той раб». І всі чотири Євангелія свідчать нам про те, що коли Великоднього ранку жінки, а потім учні, прийшли до гробу, де лежало тіло нашого розп’ятого Господа, то Його там не знайшли. Бо Христос одужав від смерті – воскрес і сьогодні Він Сам є ліками від смерті.

Сьогодні в нашій парафії лунає Христове слово прощення. «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!» (Євр. 13:8).  В Капернаумі Господь Христос зцілює смертельно хворого раба. Недалеко від дому сотника Він хвалить віру цього язичника, більшої від якої немає в цілому Ізраїлі. В Києві цей Самий Господь Христос сьогодні нас проголошує прощеними та виправданими і запрошує вас, усіх, хто вірує і вважає себе недостойними грішниками, причащатися Його правдивими тілом і кров’ю у Святій Вечері, яка є могутніми ліками від хвороби гріха.

Христове Євангеліє зцілює вас від духовної недуги, аби вкінці була подолана й ваша недуга тілесна.  І це станеться тоді, коли наш Господь Христос повернеться у славі Останнього Дня і буде воскресіння мертвих і всі, хто вірує в Ісуса, отримають нові, прославлені тіла і увійдуть в Царство Небесне, де будемо ми перебувати в щасті і радості з нашим Господом повіки.

А поки що, будьмо достойними серед віруючого люду, визнаючи нашу недостойність перед Господом і, живлячи нашу віру Словом Христовим і Його Таїнством. В Його святе Ім’я. Амінь.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з духом вашим…! Амінь. (Гал. 6:18).

День Віросповідань

Сьогодні ми дякуємо Господу за два віросповідання, які чітко і виразно спростовують антихристиянські єресі та захищають правдиве вчення про Бога та наше спасіння. Ці два віросповідання - Нікейське (Символ віри) та Ауґсбурзьке (Віросповідання). Якщо Нікейське віросповідання сповідує правдиве вчення про божественну і людську природу Сина Божого і нашого Спасителя Ісуса Христа, то Ауґсбурзьке віросповідання сповідує правдиве вчення про виправдання самою вірою в Сина Божого і нашого Спасителя Ісуса Христа, без діл Закону. Якщо якась церква не користується цими віросповіданнями або користується лише одним із них, то, очевидно, вона має, принаймні, одну з єресей, які ці Символи віри засуджують, а отже й  не має цілої правди, яку вони утверджують.  Хай Господь дарує всім українським християнам дар чистого сповідання віри!

День Св. Апостола Варнави

Сьогодні ми дякуємо Господу за святого Апостола Варнаву.  Св. Варнава був левитом з Кіпру, який продав землю і віддав прибутки з продажу ранній християнській спільноті в Єрусалимі (Дії 4:36-37).  Св. Павло повідомляє нас, що Варнава був кузеном Івана Марка (Колосян 4:10). Варнаву було послано Єрусалимською Церквою, аби він був єпископом у молодій церкві в Антіохії (Дії 11:22).  Маючи там служіння,  він пішов до Тарсу і до Антіохії на поміч привів Павла (Дії 11:25-26).  Саме Церква в Антіохії відправила Варнаву та Павла в першу місіонерську подорож (Дії 13:2-3). Проте, коли настав час для другої місіонерської подорожі, Варнава і Павло не дійшли згоди про те, чи брати з собою Івана Марка. Варнава взяв Марка і пішов на Кіпр, а Павло взяв Силу і відправився на північ через Сирію і Кілікію (Дії 15:36-41). Про діяльність Варнави додатково відомо лише те, що його, очевидно, знали коринтяни (1 Коринтян 9:6).  Традиція оповідає, що Варнава помер мученицькою смертю на Кіпрі - його вкаменували.

Зі Скарбниці щоденної молитви

Про правильний наголос

     Християнське життя складається з двох частин, а саме: перше з віри, а потім з добрих діл. Віруючий мусить бути побожним і мусить вести добре зовнішнє життя. Але перша частина, віра – суттєвіша. Друга – з вірою ніколи не зрівняється, хоча її більше цінує світ, який ставить добрі діла вище від віри… Правда, звісно, що ми мусимо робити добрі діла і їх треба високо шанувати. Але стережіться, аби ви не поставили на них наголос за рахунок Христа та віри. Бо з надто сильного наголосу на ділах виходить найвище ідолопоклонство і сам диявол. Саме це й сталося в папстві та серед турків.  Вони поставили надто сильний наголос на добрих ділах і цілковито випустили віру в Христа. Вони не хвалять і не проповідують Божих діл, а свої особисті діла.  Але понад усе інше слід проповідувати віру, а вже потім слід навчати добрим ділам.  Бо саме віра забирає нас небеса без добрих діл і перед добрими ділами, бо через віру ми приходимо до Бога.

Мартін Лютер, З проповіді на Євангеліє від Св. Івана

Нове число "Стягу"

     Вийшло друком нове(115-е) число "Стягу".  Цього разу часопис розповідає про Український Лютеранський Молодіжний Форум, який відбувся цього року в м. Кам'янці-Подільському.  В "Стягові" також надрукована стаття пастиря Віктора Хаустова "Вчення про Святу Трійцю на сторінках Писання та в історії Церкви".  В рубриці "Наші інтерв'ю" читачі можуть прочитати інтерв'ю з ученицею Катехізису зі США, художницею українського походження, Оксаною Кравченко.  Як завжди в часописі є проповідь Слова Божого та чимало інших цікавих матеріалів. Аби отримувати "Стяг" поштою, слід написати на адресу: "Стяг", вул. О. Гончара 41а, кв. 3, м. Київ, 01034.  Вашій увазі пропоную редакторську статтю:

                                    ЮВІЛЕЙ УЧИТЕЛЯ ЦЕРКВИ     

            7 травня ми дякували Господу за доктора Карла Фердинанда Вільгельма Вальтера, якому Євангельська Лютеранська Церква дала почесне звання «Учитель Церкви».  Цього року ми також святкуємо 200-річчя з дня народження цього видатного американського богослова, який народився 25 жовтня 1811 року в саксонському селі Лянґенхурсдорфі, Німеччина.  Його прадід, дід і батько служили лютеранськими пастирями, тож навчання на пастиря в Лейпцизі обрав і Вальтер наймолодший. В ту пору в Лейпцизі «правив балом» раціоналізм. Втім так сталося, що на Вальтера мала значний вплив група палких студентів християнства, до якої  належав Ф. В. Бартель. А згодом сам молодий дослідник богослов’я змушений був через хворобу припинити навчання в ліберальному університеті на півроку і той час присвятив читанню творів Мартіна Лютера, що й вплинуло  на його дальшу долю, на формування К. Ф. В. Вальтера саме як «Учителя Церкви».  Власне цей невеликий епізод із життя майбутнього доктора Вальтера – дуже повчальний для всіх нинішніх лютеран і підтверджує правоту сказаного доктором Лютером: «Не грає ролі скільки книг ми читаємо, а грає роль те, які саме книги ми читаємо». Важливо читати твори Лютера, наші віросповідні книги – Злагоду та твори інших конфесійних лютеранських богословів, зокрема й твори К. Ф. В. Вальтера.

           

      До пастирського служіння К. Ф. В. Вальтера було ординовано, по завершенні університетських та приватних  богословських студій, 1837 року в саксонському Броєнздорфі.  Слід зазначити, що в той час в Німеччині популяризувалися унійні практики, які руйнували християнську (лютеранську) ідентичність і натомість формували квазі-церкву. Тож 1839 року, в пошуках релігійної свободи, права вільно практикувати історичне, віросповідне лютеранство, він, покинувши Дрезден, де мав пастирське служіння, емігрував разом із групою інших саксонців до Сполучених Штатів Америки. Саме тут і розкрився повністю богословський талант цього проповідника і значною мірою цьому посприяла його освіта, яка передбачала вільне володіння як класичними так і сучасними європейськими мовами,  його відданість Біблійному богослов’ю – Лютеранським Віросповіданням та перебування в США дуже великої німецької спільноти, що потребувала пастирської опіки. 

            1841 року К. Ф. В. Вальтер стає пастирем церкви Св. Трійці в Сен-Луїсі, штат Міссурі і служить ним аж до дня, коли Господь покликав його до небесної домівки, 7 травня 1887 року.  К. Ф. В. Вальтер був одружений з Емілією Бюнґер і їхній шлюб Господь поблагословив шістьма дітьми.  Водночас, залишаючись пастирем своєї парафії, він стає першим Президентом Лютеранської Церкви Міссурійського Синоду та Президентом двох Семінарій, які тепер розташовані в Сен-Луїсі та Форт-Вейні.  Доктор Вальтер також засновував і редагував чимало лютеранських публікацій, які сприяли становленню та зміцнення лютеранства в США. Будучи непохитним лютеранином, він сповідує виправдання самою вірою та захищає цю виразну лютеранську доктрину від різних фальшивих філософій і учень, які диявол завжди намагається втиснути в Христову Церкву (робить це він і сьогодні).

       Вплив діяльності Вальтера  на становлення віросповідного лютеранства в США  і зокрема на ЛЦМС, ВЄЛС, ЄЛС переоцінити важко.  Слід зазначити, що на сьогодні богословський центр справжнього лютеранства, попри амбітні заяви представників Всесвітньої Лютеранської Федерації, перебуває все-таки  не в Німеччині чи десь-інде, а саме в США, і то в церквах «вальтеріанської традиції».  І в цьому також є велика заслуга доктора К. Ф. В. Вальтер . Безцінним скарбом Церкви є його твір «Належне розрізнення між Законом і Євангелієм», який незабаром вийде українською мовою.  Кожен проповідник, який хоче правильно проповідувати Слово Боже, повинен цю книгу мати на своєму робочому столі та регулярно її перечитувати.  Власне кажучи, таке читання виявиться корисним для будь-якого християнина і це чудовий спосіб відзначити двохсотлітній ювілей Учителя Церкви - К. Ф. В. Вальтера!

     Вячеслав Горпинчук