Богословське самогубство реформатів

Реформатські богослови… змагаючись проти унітаріан, палко дотримуються доктрини про дві природи[1], а саме про воплочення Божого Сина. Вони виразно стверджують, що людська природа Божого Сина бере участь у Його божественній Особі і то не просто номінально, а реально та істинно. Незважаючи на цей факт, вони пристрасно заперечують, що людська природа Сина Божого може брати участь у Його божественній всюдисущості на тій основі, що обмежене неспроможне на необмежене.

Проте цією аксіомою вони заперечують власну таки доктрину, оскільки божественна Особа Сина Божого за їхнім визнанням, не менш необмежена ніж Його божественна всюдисущість. Відповідно, кожне слово, яке вони промовляють проти участі людської природи в божественній всюдисущості, вони промовляють також проти їхньої власної доктрини про участь людської природи в Особі Сина Божого. Реформати не можуть уникнути «або-або» лютеранських богословів: вони мусять або визнати передавану божественну всюдисущість або мусять заперечити передавану божественну Особу, оскільки перше не більше від останнього….

Це – богословське самогубство реформатів, яке вони роблять через їхнє заперечення передаваної божественної всюдисущості, бо заперечення участі людської природи в божественній всюдисущості рівнозначне запереченню участі людської природи в божественній Особі Сина Божого.

                 Франц Піпер, Християнська догматика

---

[1] Доктрина про те, що Ісус Христос має дві природи, божественну і людську.