Отже ці дари виливаються після того, як ми
охрищені та очищені від наших гріхів вірою, яка виправдовує. Тоді Бог прикрашає
Свою наречену[1] і
зодягає її в ці шати. Тобто після віри з’являються ці дари навчання, молитви,
підбадьорення, правління, управління та все інше, що стосується Церкви… Ми не повинні залежати від судження світу або
плоті. Власне кажучи, ми не повинні залежати навіть від судження, яке виголошує
про нас самих наше серце. А мусимо ми говорити таким чином:
«Якщо я негідний грішник, як про це каже
мені власне серце, тоді я не віритиму в цій справі власному серцю. Бо це не
залежить від моєї волі або судження, а
від того, що Ісус Христос є Цар. Я маю Його Хрищення, я вірую в Нього, в Ньому
я також житиму і помиратиму. Що би не відбувалося, відбувається все це через
Його Слово, а не через моє серце, яке називає ці шляхетні речі незначними та
жалюгідними, як і сини людські називають їх єретичними. Мені байдуже, що каже
світ, але не байдуже те, що про кажуть про мене християни, Церква, ангели та
Сам Бог. Я більше переймаюся судженням одного християнина, аби моє вчення і
життя були гідними похвали, аніж тим, що проти мене висувають чотири світи. Бо навіть розум каже, що чеснотою є те, коли
тебе ненавидять злі, а з іншого боку честю є догоджати добрим. Немає більшої образи від тієї, коли мене
хвалить якийсь злий персонаж. Через це ми не повинні звертати уваги на те, як
нас судить світ або навіть сумління, а на те я повинен звертати увагу, як мене
судить Бог, ангели та Його святі. Це – істинна запашність і слава. А це певне
(і хай собі світ лютує як хоче): по-перше, я охрищений; по-друге, я також маю
Євангеліє, де я чую голос Церкви. Окрім цього я бачу життя, яке наскільки це
можливо, діє за Словом, хоча й не відповідає йому цілковито. Я чую, що брати
можуть втішати, судити про кожну доктрину, життя і звичай та й про все, що є на
світі».
Немає коментарів:
Дописати коментар