Тож цією алегорією[1]
Павло дуже чітко показує відмінність між Законом і Євангелієм. Перше, коли він
називає Аґар Старим Заповітом, а Сарру – Новим.
Далі, коли він називає першу рабинею, а останню вільною. І нарешті, коли
він каже, що та, яка має мужа і є плідною, захворіє і буде вигнана з дому разом
із її дітьми, а та, що неплідна і покинута, стане плідною і народить незліченну
кількість дітей, і всі вони будуть спадкоємцями. Це – суттєва відмінність між народом віри та
народом Закону. Народ віри не має Закону
за чоловіка, він – не в рабстві, він не народився від матері, теперішнього
Єрусалиму. Але він має обітницю, він – вільний і народився від Сарри,
вільної.
Тому Павло відділяє духовний народ Нового Заповіту від Закону, кажучи, що
цей народ – не дитина Аґар, яка не має чоловіка, а Сарри, вільної, яка не знає
Закону. Таким чином він ставить народ віри над Законом і вище від Закону. Але
якщо він вище від Закону і понад Законом, тоді він виправдовується не Законом і
ділами, а винятково своїм духовним народженням, тобто вірою. Бо духовне
народження – ніщо інше, як віра. І точно як народ благодаті ані не має Закону,
ані не може його мати, так і народ Закону ані не має благодаті, ані не може її
мати, бо Закон і благодать разом існувати не можуть. Або ми мусимо бути
виправдані вірою і втратити праведність Закону або ж ми мусимо бути виправдані
Законом і втратити благодать і праведність віри. Гірка та трагічна втрата тоді,
коли ми втримуємо Закон, а втрачаємо благодать.
З іншого боку удачлива та спасенна втрата, коли ми втримуємо благодать і
втрачаємо Закон.
Немає коментарів:
Дописати коментар