Благочестива
людина відчуває гріх більше ніж благодать, гнів більше ніж ласку, суд більше
ніж викуплення. Неблагочестива людина майже не відчуває гніву, але є
самовдоволеною так наче гніву ніде немає і наче ніде немає Бога, Який виявляє
Свою праведність. Найчастіше це буває серед тих, що хочуть мати якийсь вигляд
релігії… З іншого боку чим більше благочестивий відчуває власну слабкість, тим
палкіший він у молитві. З такою мудрістю одночасно починається тривала молитва.
Оскільки відчуття гріха не припиняється, то не припиняються зітхання і молитва,
що просить, аби ця мудрість була досконала. Ця молитва – не βαττολογια
(Мт. 6:7), а палке бажання супроти битви плоті, яку ми відчуваємо, щоб коли
множиться відчуття гріха, то щоб ще більше там зарясніло відчуття благодаті та
втіха Духа (Рим. 5:20). Через це в Захарія (12:10) дух благодаті поєднується з
духом молитви. Благочестиві завжди так говорять наче вони – грішники – і такими
вони є насправді – але через те, що вони в істині, Бог їх любить і вони – в
благодаті. Це відчуття благодаті слабше через плоть. Тому хоча вони мають
прощення гріхів, вони далі моляться і зітхають про прощення гріхів. З іншого
боку самовдоволені грішники кажуть: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші
люди», як молився той чоловік в Луки (18:11).
Ось де
причина того, чому благочестивий просить благодаті – людина, яка щойно починає
бути благочестивою і має смак до цього вчення. Це вчення викликає велику
спрагу. Розум не вдовольняється першими плодами Духа (Рим. 8:23), а хоче радше
мати їх повноту, як каже Павло: «Не тому, що я вже досягнув, або вже
вдосконалився, але прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув
був мене» (Фил. 3:12).
Немає коментарів:
Дописати коментар