Герман Зассе
ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ
Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.
5Ніколи не слід піддавати сумніву, що це – справді церковна доктрина, а не просто богословська точка зору Лютера і раннього лютеранського богослов’я. На якій основі можна забрати з Віросповідань велику статтю про Антихриста у Шмалькальдських Статтях (II, IV)? Так само і в Апології VII і VIII, 24; XXIII, 25; XXIV, 51(у всіх їх німецький текст використовує слово «Антихрист», а латинський текст Меланхтона задовольняється цитуванням Даниїла 11), а в Трактаті про Владу і примат папи, 39: «Отже, очевидним є те, що … ознаки антихриста неприховано співпа¬дають з ознаками царства Папи і його прихильників». Але якщо всі місця не узгоджуються із Писанням, то їх слід забрати. Проте, перше, слід буде показати, що вони не узгоджуються із Писанням, а по-друге, якби так було, то від доктрини, яку тут виражено, слід урочисто відректися перед цілим світом.
Проте не можна цього робити так, як пропонує Август Вільмар: «Те, що папа в Римі не є Антихрист, як раніше припускалося Євангелицькою Церквою, зараз настільки очевидно, що будь яке спростування такого неясного поняття є абсолютно непотрібним і виглядало би справді по-дурному» (Dogmatik, II, 306). Сам Вільмар охоче цю заяву та й багато чого іншого сказаного ним про Римську церкву, піддав би ревізії , якби дожив і побачив І Ватиканський Собор. Аби не з’являлося ніяких сумнівів про нашу позицію, скажемо чітко: богослов, який через просту наявність доктрини у Віросповіданнях про те, що папа – Антихрист, цю доктрину терпить, а сам у цьому глибоко не переконаний, не може правдиво називатися лютеранином. Йому не уникнути звинувачень у плітках про папство.
Чому Лютеранська Церква прийняла вчення Лютера про цей предмет? Яке значення цієї доктрини? Перше ми мусимо чітко визнати, що саме церква не прийняла. Були певні пункти в Лютеровому погляді на історію, які прийнятими не були, зокрема той, що кінець світу настане не пізніше, як наступного століття. З такими припущеннями Лютер не міг дати відповіді на те, яких нових форм міг набути Антихрист у наступні століття. Церква не може мати доктрини, яка на таке питання дасть відповідь. Церква може і повинна навчати, що всі есхатологічні пророцтва Святого Писання виконуються. Як це може відбутися лежить поза нашим знанням. Ми ніколи не можемо говорити з певністю про те, як буде реалізоване те, що Писання говорить апокаліптичною образною мовою. Виконання усіх пророцтв – більше, аніж те, як їх осягають ті, що їх чують, навіть ті, що чують їх у вірі. Лютеранська Церква не навчає у своїх Віросповіданнях про те, як Бог може дати, аби пророцтво про Антихриста виконалося у прихованому майбутньому, тобто, якої форми може набути Антихрист у кінцевих жахах останнього часу. Те, що наші Віросповідання можуть навчати і навчають цьому, а не більшому, що в «останній час», який ми бачимо, час церкви аж донині, пророцтво про Антихриста виконалося у папстві.
Сам Лютер ніколи не припускав, що поза папством нічого з Антихриста не видно. У Великому Віросповіданні від 1528 року він каже:
Папство, безперечно – правдиве царство Антихриста, справжній антихристиянський тиран, який сидить у храмі Божому і править людськими заповідями, як проголошують Христос у Матвія 24 [:24] і Павло в 2 Солунян 2 [:3 і далі]; хоча й турки і всі єресі, де б вони не були, також включені у цю гидоту, яка відповідно до пророцтва перебуватиме у святому, але їх з папством не порівняти (WA 26, 507 [American Edition 37, 367 і далі]).
Це завжди залишалося його переконанням, а лютеранське богослов’я завжди в цій справі слідувало його прикладові.
Але чому папа – «правдивий» Антихрист? Шмалькальдські Статті дають дальшу відповідь:
[Він] підніс себе над Христом і протиставив себе Христові, тому що він не дозволить християнам спастися без його влади, яка, все таки, є нічим, бо ні запроваджена, ані заповідана Богом. Це і є те, власне кажучи: “що противиться та несеться над усе, зване Богом”, як каже Павло в 2 Сол. 2: 4 (ІІ, IV, 10 і далі).
Насправді не має потреби в тому, щоб наводити ті місця, у яких над-ревні прихильники папи передбачили про нього те, що належить тільки Богові. Вони це зробили і відлучені за це не були. Посеред них – середньовічні каноніки Августин Анконський і Зензеліній Касаанійський. (Документація наводиться у Bekenntnisschriften, с. 431). Посеред них були також ультрамонтаністи ХІХ століття, які так сильно лестили Пієві ІХ. Віросповідання навчають, що коли папа проголошує догматичне рішення, яке на має підстав у Святому Писанні, і робить спасіння або прокляття людини залежним від послуху або непослуху до цього рішення, то він ставить себе на місце Христа, на місце Бога. Ось що Лютер, у чіткому пророцькому видінні, бачив як сутність папства, хоча він не міг знати про Тридентський Собор або про Перший Ватиканський Собор.
Якщо й були якісь сумніви у частини деяких лютеран про правильність судження Лютера, то й вони були усунуті, коли папа Пій ІХ, за згодою Ватиканського Собору, 18 липня 1870 року оголосив свою конституцію Pastor aeternus. У ній вічне спасіння заперечувалося будь-кому, хто свідомо опирався тій догмі, що папа має право прямої єпископської влади над усіє церквою, на непомильність, якою Христос оснастив Свою церкву і, що його рішення ex cathedra у питаннях віри і моралі є «самі по собі, а не зі згоди церкви» правдивими і незворотніми (ex sese, non autem ex consensus Ecclesiae irreformabiles [Denziger 3074]. І коли перші з цих нових рішень ex cathedra були проголошені – догма про вознесіння Марії, 1950 року на день усіх святих, день, який нерозривно поєднаний із Реформацією, то хвиля шоку накрила все християнство. Тут стала видимою та реальність, яку з глибоким жахом впізнав Лютер – реальність про чоловіка, який ставить себе на місце Бога і проголошує свої фантазії за божественні об’явлення.
Папа – або Христів намісник на землі, або ж він – Антихрист. Ось та альтернатива, яку Лютер впізнавав досить чітко. Або папство справді запроваджене Богом або ж це – установа «запроваджена дияволом» (Лютер: vom Teufel gestiftet). Ця установа – не просто людська. Вона – більше ніж єретична установа. Вона також фундаментально відрізняється від великих не-християнських сил. Вони здійснюють свої атаки проти християнської віри зовні і так будуть робити далі. Якими б диявольськими не були атаки проти церкви від жахливих тоталітарних сил світу, жоден представник цих сил поки-що не претендував на те, що він – намісник Христа і говорить і діє від Його Імені. Вони ставлять свої храми одразу біля церкви і намагаються її зрушити з місця. Проте у папстві людина, яка обожнює себе, проклала собі дорогу в церкву. Ось що по-особливому жахливе у папстві.
А з 1870 року церква, настільки наскільки вона помістила себе під папство, від цього вже ніколи не звільниться. Не лише ті догми, які виробляє папа – незворотні (серед них і конституція Pastor aeternus), але й на над ним немає жодної влади. Цей фундаментальний закон наведено в Трактаті про владу і примат папи (50), як свідчення антихристиянського характеру папства. Тепер це викладено конкретно в Каноні 1556 Кодексу Канонічного Закону (Codex iuris canonici). Жоден собор не може судити папи або в будь-який спосіб ставати над ним. Якщо папа помирає під час вселенського собору, то собор у мить його смерті переривається і може початися знову, або не початися знову, новим папою (Канон 229, Codex iuris canonici). І відповідно до [канонічного] закону, і відповідно до доктрини Римської церкви, цю установу ніколи не можна забрати з церкви, ані позбавити її претензій. Всіх найбільших переслідувань, які пережило християнство, стосуються слова, які ми чуємо у вірі ранньої церкви: «Це – мала хмара, вона перейде». Про зловісну спокусу, якою є Антихрист для церкви, можна лише казати, що він триватиме аж допоки його не знищить Христос у час Його повернення.
Немає коментарів:
Дописати коментар