Один з парадоксів християнства

     Покірність Христова була особливо образлива для єврейського народу.  Бо їхня віра була така: якщо в людини все добре, якщо вона – багата і шанована і має добрі дні, то вона – благословенна.  Про таку віру каже Псалом 144:11-15: «Порятуй же мене й збережи Ти мене від руки чужинців, що їхні уста промовляють марноту, а їхня правиця правиця зрадлива, щоб були сини наші, немов саджанці, виплекані в їхній молодості, наші дочки немов ті наріжні стовпи, витесані на окрасу палати! Повні наші комори, вони видають найрізніше, котяться тисячами наші вівці та кози, десятками тисяч по наших подвір'ях розплоджуються! Ситі наші бики, немає пригод і немає хвороби, і на вулицях наших нема нарікань! Блаженний народ, що йому так ведеться». Такою була віра юдеїв.  Коли вони бачили, як Христос безсило висить на хресті, то вони зневажали Його і думали, що Він – проклятий.

     Давид дивується з цього і каже: «Хіба може так бути або хіба треба вірувати, що Бог буде зважати на таку нещасну та жалюгідну людину і піклуватися про сина людського, який помирає у такий нещасний спосіб, через страту на хресті? Хіба це Він має бути найдорожчим із дітей і обранцем Божим – Той, на Кого всі плюють, з кого всі глузують і зневажають?  Як нерозумно діє Бог!  Хіба Той має бути Божим Сином, Господом, нашим Владикою, Ім’я Якого славетне у всіх краях і Якому подяка возноситься на небесах – Той, Хто висить на хресті і вважається за насмішку і прокляття серед народу?»  Давид промовляє це у великому здивуванні, наче хоче сказати: «Весь світ думає, що Бог забувся про цього Чоловіка і Йому байдуже до Сина Людського. Але «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших!» (Псалом 118:22, 23).

Мартін Лютер, З тлумачення восьмого Псалма