Давид говорить тут не лише про власну
особу, але цими словами він показує, як живеться святій Християнській
Церкві. Він дуже гарно її змальовує і
розфарбовує. Перед Богом вона – чудесне
зелене пасовисько, на якому вдосталь є трави й води. Тобто це – Божий рай і сад задоволення,
прикрашений усіма Його дарами і він має Його невимовні дари: святі Таїнства, любе Слово, яким вона навчає,
керує, відновлює і втішає Його отару.
Проте для світу вона з’являється по-іншому. Вона – чорна, похмура
долина, де не видно ні радості, ні втіхи, а видно лише неспокій, горе та
біду. Через скарб, який вона має, на неї
з усієї міці нападає диявол. Всередині він мучить її отруйними, огняними
стрілами (Еф. 6:16), а назовні він розділяє її розколами та спокусами (Рим.
16:17). А ще він підбурює проти неї свою
наречену, світ,[1]
який наводить на неї усяке нещастя і біль сердечний через переслідування,
наклепи, богохульства, осуд і убивства.
Тож недивно було би, якби люба Християнська Церква була повністю
зруйнована в мить ока через велике лукавство і могутність як диявола, так і
світу. Бо сама вона не може захиститися
від її ворогів: вони надто сильні, лукаві і могутні. Вона така, як описує її
пророк – невинне, просте, беззахисне ягнятко, яке не може нікому завдати жодної
шкоди, а весь час готове не лише робити добре, але й у відповідь на добро
отримувати зло.
Але як же так буває, що християнство,
настільки слабке може вистояти перед усім цим лукавством і тиранією диявола та
світу? Господь – Пастир (Церкви), тому вона в недостатку не
буде. Він годує її і відновлює її фізично та духовно. Він тримає на стежині
правильній. Він також дає їй посох і жезло за меча. Проте вона не використовує цей меч рукою, а
вустами своїми. Ними вона не лише втішає
засмучених, але й змушує диявола та його апостолів до втечі, незважаючи на те
наскільки спритно вони захищаються. До
того ж, Господь накрив перед нею стіл або ж Пасхального Агнця…
Немає коментарів:
Дописати коментар