Сьогодні, як за днів Лютера, поширеною є думка, «що служіння
єпископа має на увазі гідність і що той є єпископом, хто носить на голові митру».
Це – не так. «Не посада має на увазі гідність. Ні, це – служіння, яке потребує,
аби посадовець піклувався про нас, наглядав за нами і був нашим опікуном».[1] Далі: «Тож нині можна знайти багато таких, які дадуть, аби
Євангеліє проповідувалося за умови, що ніхто не кричатиме проти вовків і не
проповідуватиме проти прелатів». Але не достатньо годувати овечок, не відганяючи
вовка. Власне кажучи, «вовк може, звісно, дати, аби в овечок було добре
пасовисько. Чим вони жирніші, тим більше вони йому подобаються». Єдине, чого
він не може знести, так це – «ворожого гавкання псів».[2] Тому назва першого
богословського журналу Міссурійського Синоду була Lehre und Wehre («Вчення і оборона»; дивіться
також ФЗ ПП ПН, 14). Історично єпископат як структура часто в цьому питанні
поступався як пастирям, так і мирянам.[3]
Професор Курт Маркворт, "Церква та її спільнота, служіння і управління"
___________________
[1]
Коментарі на 1 Петра (1523 р.), LW 30:135-136; WA 12:389-390.
[2]
Там само.
[3]
«Єпископат, дії якого були такими вчасними та погодженими в Нікеї при зростанні
аріанства, не відіграв таку саму добру роль як клас, або верства людей у неспокійних
наслідках Собору, – проте це зробили миряни. Вселенський люд упродовж усієї
історії християнства був упертим борцем за вселенську правду, а єпископи такими
не були. Звісно, було чимало великих і повчальних винятків… Афанасій, Іларій,
Василь, двоє Григоріїв і Амвросій». Так писав Д. Г. Ньюмен, ремарки якого
ніколи йому не пробачили, хоча наприкінці він і став кардиналом. The Arians of the Fourth Century, c. 445.
Немає коментарів:
Дописати коментар