Але після того, як ми сказали, як має бути примирений
Бог Праведний і людина грішна, то ми повинні також належним чином подивитися на
слово «мене». Якщо ми розглянемо його тут пильніше, то повинні проголосити, що
все наше життя закрите та установлене в милосерді Божому. Оскільки тут ми всі –
«мене»[1],
тобто грішники, то обов’язково та необхідно
слідує висновок, що ким би ми не були і як би ми не жили, все це є з чистої
благодаті, а не з нашої праведності чи заслуги. «А що ж тоді», – скажете ви,
«не треба вже виконувати і дотримуватися
Десяти Заповідей? А якщо ми їх виконуємо, то хіба це – не праведність?»
Відповідаю: «Ми хочемо виконувати та дотримуватися Десяти Заповідей, але з
великим, тобто воістину євангельським зволенням або ж розрізненням. Ми отримали
лише перші плоди Духа (Рим. 8:23) і зітхання Духа залишається в наших серцях.
Але ще залишається наша плоть із її пожадливостями та бажаннями – ціле дерево з
його плодами. Ось в чому криється причина, чому неможливо сповна виконати
Десяти Заповідей. В іншому разі, якби Десять Заповідей можна було виконати у
всій їхній повноті, то яка була би потреба в тій праведності, про яку молиться
Давид, кажучи: «Помилуй»? Яка була би потреба в її зарахуванні? Але оскільки
навіть у святих є ще залишки гріха, які не були повністю умертвлені, то
відбуваються дві речі: через Духа, Який мешкає в нас, ми чинимо опір гріхові та
виявляємо послух до Десяти Заповідей; і все-таки, будучи доведеними до гріха
плоттю і сатаною, ми сподіваємося на прощення гріхів.
Немає коментарів:
Дописати коментар