РОСТЕ СЛОВО БОЖЕ
(Нарис
проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
Тими ж днями, як учнів намножилось, зачали
нарікати на євреїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані.
Тоді ті Дванадцять покликали багатьох учнів та й сказали: «Нам не личить
покинути Боже Слово, і служити при столах. Отож, браття, виглядіть ізпоміж себе
сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрости, їх поставимо на
службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову». І всім
людям сподобалося оце слово, і обрали Степана, мужа повного віри та Духа
Святого, і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця
Миколу з Антіохії, їх поставили перед апостолів, і, помолившись, вони руки
поклали на них. І росло Слово Боже, і дуже множилося число учнів у Єрусалимі, і
дуже багато священиків були слухняні вірі (Дії 6:1-7).
Христос воскрес! Воістину воскрес!
Дорогі брати і сестри, коли діти
ростуть, то інколи вони скаржаться на біль в ногах. Ростуть кості, виникає біль
і він викликає нарікання. Коли ростуть церкви теж буває біль у певних частинах.
Цей біль – не фізичний, а радше біль налаштування церкви на нову кількість
членів, на нові обставини, в яких тепер вона повинна жити.
Як маленькі діти, які дивляться
на своїх батьків і без них бояться ступити навіть один крок, так буває і
церкви, ждуть від свого проводу, вказівок, що робити в кожній ситуації. Коли
єрусалимська церква стала дуже сильно зростати, то вона складалася не лише з
дорослих чоловіків і жінок, не лише з дужих і забезпечених людей, але й з людей
літнього віку, зокрема з вдовиць.
Це були віруючі жінки, які
втратили чоловіків, дітей і про них ніхто більше не міг піклуватись. Вони були
цілковито самотніми на білому світові. Пенсій вони не мали, адже пенсії це
відносно нове явище, отже чимало з них не мали ніяких засобів для існування.
Віруючі були настільки захоплені
Євангелієм і знайденою радістю у воскреслому Синові Божому, у прощенні їхніх
гріхів, які Христос здобув для них на хресті і в перспективі вічного життя, яке
вже належить тим, хто вірує в Ісуса, що мало звертали уваги на це життя і
особливо на проблеми, в яких перебували найбільш нужденні з їхньої церкви – на вдовиць.
Це помітили віруючі з-поза
Єрусалиму. Їх Писання називає огреченими, бо вони проживали поза Юдеєю, в грекомовних
частинах Римської імперії. Більшість з них були, звісно, євреями і вірували в
Господа, але просто розмовляли грецькою мовою і користувалися грецьким
перекладом Писання, який ми називаємо Септуагінтою.
Проблеми, звісно, краще видно з
боку. З боку навіть легше побачити порошинку в оці брата свого. Тим більше було
видно таку проблему, як нехтування найбіднішими, найнещасіншими членами церкви.
Через це «зачали нарікати на євреїв
огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані».
Ці грекомовні євреї не нарікали
на Євангеліє, не нарікали на Апостолів, а в цілому на євреїв, тобто на тих, що
живуть в Єрусалимі та Юдеї. Церква – це тіло Христове. І коли якійсь частині
тіла болить, то страждає все тіло. Грекомовні юдеї служать нервами, які
передають біль стражденних частинок тіла – вдовиць.
І Апостоли не баряться з
відповіддю. Вони скликають багатьох учнів. Очевидно, це були здібні та поважні
чоловіки, які були відомі своєю вірою в Христа, і, відповідно, гідною
поведінкою. І Христові посланці роблять дуже важливу заяву: «Нам не личить покинути Боже Слово, і служити
при столах». Їжа в церкві була. Її приносили багатші, заможні брати і
сестри. Але цю їжу слід було правильно
розподіляти.
Проте Церква – тіло Христове.
І в Церкві багато членів. І кожен член
тіла має свою відповідальність. Господь покликав Апостолів і дав їм дуже
важливе та чітке завдання. Він сказав їм: «Проповідуйте Євангеліє». Проповідуйте
Добру Новину про те, що Бог виконав Свою обітницю і послав Свого Сина Ісуса
Христа у цей світ, аби Син Божий забрав на Себе усі гріхи світу і обмив їх усі
до одного Своєю святою і дорогоцінною кров’ю на хресті Голгофи. Проповідуйте
Добру Новину про те, що Христос приніс Себе у жертву святу і досконалу за кожну
людину. І Він воскрес, аби виправдання було проголошене кожному, хто в Нього
вірує.
І Апостоли це робили. Вони
проповідували Христове Євангеліє скрізь, де була для цього нагода. Їхнє послання про Христа, про Його смерть і
воскресіння, чув Єрусалим і його околиці. Апостоли звіщали про унікальність
Христа і Його Євангелія, і що спастися від гріхів, від смерті до вічного життя,
може лише той, хто вірує в Христа. «І нема ні в кім іншім спасіння. Бо під
небом нема іншого Ймення, даного людям, що ним би спастися ми мали», –
проповідували вони (Дії 4:12).
Слово Боже сіялося ними щедро і
приносило свої плоди. Вся ця многота віруючих з’явилася через Слово Боже, яке проповідували Апостоли. Немає іншого
способу для створення віри, для зростання Церкви. Пізніше Апостол Павло писатиме до римлян:
«Кожен, хто покличе Господнє Ім'я, буде спасений. Але як покличуть Того, в Кого
не ввірували? А як увірують у Того, що про Нього не чули? А як почують без
проповідника? І як будуть проповідувати, коли не будуть послані? Як написано:
«Які гарні ноги благовісників миру, благовісників добра». Але не всі
послухались Євангелії. Бо Ісая каже: «Господи, хто повірив тому, що почув був
від нас?» Тож віра – від слухання, а слухання – через Слово Христове» (Рим.
10:13-17).
Через це Апостоли кажуть: «Нам не личить покинути Боже Слово, і служити
при столах». Це – служіння, запроваджене Христом. І без нього не буде
Церкви і не буде в Церкві та у спасінні людей, ні багатих, ні бідних, ні
заміжніх, ні удовиць. Бо віра – від слухання. А слухання – через Слово
Христове.
Проте Апостоли не відсторонюються
від проблем, що з’являються у
Церкві і не кажуть: «Наша відповідальність Боже Слово, богослов’я, а все інше – ваші проблеми. Ми фахівці лише в цьому одному полі. І нас
абсолютно не цікавить те, що там у церкві робиться із грошима загалом і з
гуманітарною допомогою для вдовиць, зокрема». Зовсім, ні!
Вони також не кажуть: «Ми зараз
всі ці проблеми визначимо, призначивши цих, звільнивши інших». Вони – не тирани і не папи, які хочуть
особисто все контролювати і за всім слідкувати. Їм немає на це часу.
Натомість вони кличуть учнів і
дають їм пастирську пораду: «Отож,
браття, виглядіть ізпоміж себе сімох мужів доброї слави, повних Духа Святого та
мудрости, їх поставимо на службу оцю. А ми перебуватимемо завжди в молитві та в
служінні слову». Виберіть мужів, які мають добру репутацію, кажуть вони. І
не тільки, це, але вони мають бути сповнені Духом Святим та мудрістю, – тобто віруючі і ті, що люблять Слово Боже і
хочуть та вміють його застосовувати на практиці.
Це про про таких пізніше Господь
Святий Дух промовлятиме пізніше у листі Св. Апостола Павла до Тимофія: «диякони
мають бути поважні, не двомовці, не багато віддані вину, не соромнозахланні,
такі, що мають таємницю віри при чистім сумлінні. Отже, і вони нехай перш
випробовуються, а потому хай служать, якщо будуть бездоганні. Так само жінки
нехай будуть поважні, не обмовливі, тверезі та вірні в усьому. Диякони мусять
бути мужі однієї дружини, що добре рядять дітьми й своїми домами. Бо хто добре
виконує службу, той добрий ступінь набуває собі та велику відвагу в вірі через
Христа Ісуса» (1 Тим. 3:8-10, 12, 13).
Віруючим сподобалося слово
Апостольської настанови і церква обрала перших сімох дияконів: «Степана, мужа повного віри та Духа Святого,
і Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з
Антіохії». А потім «їх поставили
перед апостолів, і, помолившись, вони руки поклали на них». Таким чином
продовжилася давня традиція благословляти до служби Божому народові його слуг,
здібних і вірних мужів до такого важливого діла у Церкві Христовій. Один з них,
Степан, стане Первомучеником Церкви, день якого ми святкуємо 9 січня, на третій
день Різдва.
Вони взялися до своєї праці –
підтримки нужденних вдовиць, про традицію якої ми читаємо далі в листах
Апостола Павла: «Шануй вдів, удів правдивих. А як має вдовиця яка дітей чи
внучат, нехай учаться перше побожно шанувати родину свою, і віддячуватися
батькам, бо це – Богові вгодно. А
вдовиця правдива й самотня надію складає на Бога, та перебуває день і ніч у
молитвах і благаннях. А котра у розкошах живе, – та живою померла. І це
наказуй, щоб були непорочні. Коли ж хто про своїх, особливо ж про домашніх не
дбає, той вирікся віри, і він гірший від невірного. А вдову вносити до списку
не менше, як шістдесятлітню, що була за дружину одному чоловікові, засвідчену в
добрих ділах, якщо дітей виховала, якщо подорожніх приймала, якщо ноги святим
умивала, якщо помагала обездоленим, якщо всякий добрий учинок виконувала» (1
Тим. 5:3-10).
Диякони виконували працю, на яку
їх обрала Церква, а проповідники виконували своє служіння, до якого їх покликав
Господь і про яке вони говорили: «А ми
перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову». І наші любі Апостоли
далі ведуть людей Божих у поклонінні Христу розп’ятому і воскреслому і проповідують Христове Слово. І воно падає на ґрунт людських сердець, як
насіння у землю. І воно падає на людські
серця, як дощ на пересохлу землю і на засіяне поле. І це Слово діє, зароджує
вірою на спасіння і на життя вічне.
Вірою, яка прагне бути з Христом і горнутися до Нього у Святій Вечері і
знаходить поживу для християнина у істинних тілі та крові Христа під виглядом
хліба та вина Євхаристії. Слово діє, бо
воно «живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, проходить воно аж
до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри
серця. І немає створіння, щоб сховалось перед Ним, але все наге та відкрите
перед очима Його» (Євр. 4:12, 13).
І сьогодні нам Господь Святий Дух
каже: «І росло Слово Боже». І цей
ріст був видимий – «і дуже множилося
число учнів у Єрусалимі». І не лише це. Первосвященики засудили Христа на
смерть і віддали Сина Божого в руки язичників. А по Його воскресінню Слово,
Євангеліє, яке проповідували Апостоли, перетворили страхи провідників храму на
реальність, бо «дуже багато священиків
були слухняні вірі». А це означало,
що зростала ще й кількість проповідників.
І це було чудово, бо всі мали
чути цю чудову, радісну новину, що Христос воскрес! Це Слово росте й сьогодні в
нас, бо Христос воскрес! Воістину воскрес!
Амінь.
Немає коментарів:
Дописати коментар