(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава
Горпинчука)
Не дивуйтеся, браття мої, коли світ вас ненавидить! Ми знаємо, що ми
перейшли від смерти в життя, бо любимо братів. А хто брата не любить, пробуває
той в смерті. Кожен, хто ненавидить брата свого, той душогуб. А ви знаєте, що
жоден душогуб не має вічного життя, що в нім перебувало б. Ми з того пізнали
любов, що душу Свою Він поклав був за нас. І ми мусимо класти душі за братів! А
хто має достаток на світі, і бачить брата свого в недостачі, та серце своє
зачиняє від нього, то як Божа любов пробуває в такому? Діточки, – любімо не словом,
ані язиком, але ділом та правдою! (1 Івана 3:13-18).
Вибраним із передбачення Бога
Отця, посвяченням Духа, на покору й окроплення кров'ю Ісуса Христа: нехай
примножиться вам благодать та мир! (1 Петр. 1:1, 2) Амінь.
Дорогі
брати і сестри, відомий лютеранський богослов другої половини XIX і першої
половини ХХ століть, Джордж Сткогардт коментував «відмовку», яку первосвященики
і фарисеї наводили у своєму прагненні вбити Ісуса. Він писав: «Це був лише
привід. Самі вони не вірили, що Ісус представляв якусь загрозу з політичного
погляду. Але Він нічого не додавав до того престижу, який вони мали в народу.
Вони ненавиділи Його, бо Він говорив правду.
Так само
світ ставиться до християн, як до порушників спокою і бунтівників. Ті, що так
говорять про християн, зазвичай дуже добре знають, що християни – невинні люди.
Але вони християн не люблять і дивляться на них як на обструкціоністів, бо
християни говорять правду і докоряють їм за їхні гріхи».
У
невіруючих роздратування і ненависть викликає навіть сам спосіб життя християн.
Що зробив Авель Каїнові? Нічого поганого. Але Каїн почав ненавидіти свого брата
за щиру віру Авеля в Господа. Його ненависть була настільки сильна, що одного
дня він повстав на свого брата і вбив його, ставши першим убивцею на землі.
Якби Авель
не вірував у грядущого Христа, то Каїн його тоді не зачіпав би. А якби він ще проявляв своє невірство, то, можливо,
до самої смерті вони були б найліпшими друзями. Так само якби ми належали до
царства темряви та смерті, то світ нас теж любив би, бо й світ лежить у
темряві, злі та смерті. Водночас мирські
люди вихваляють одне одного за допомогою своїх грішних стандартів і нічого не
відаючи про Бога.
Апостол
Павло пише про таких, що вони: «самі себе хвалять, вони нерозумно самі себе міряють
собою, і рівняють з собою себе» (2 Кор. 10:12). Вони далекі від думки, що «достойний
не той, хто сам себе хвалить, але кого хвалить Господь!» (2 Кор. 10:18). Але ми
не належимо до них. Ми – інші. Ми, звісно, проживаємо у світі. Але ми – не від
світу.
Апостол
Іван, а через нього Господь Святий Дух нагадує нам, що ми були колись невід’ємною частиною світу. Але «ми
перейшли від смерти в життя». Нам слід розуміти, як відбувся цей перехід. Бо
якщо ми його не будемо розуміти правильно, тоді все буде неправильно і ми не
будемо мати прощення гріхів і праведність, а будемо мати накопичення гріхів і
суд. І будемо мати не воскресіння життя, а воскресіння суду і його наслідок –
вічні муки у вогняному озері аду.
Та коли ми
розуміємо і сповідуємо наш перехід від смерти до життя так як його раніше
пояснює Апостол Іван і в своєму Євангелії, і в своїх листах, тоді ми справді
маємо життя – життя не лише в цьому світі, але й життя вічне. Від смерті до
життя нас переставив Отець Небесний. Як написано, що ми дякуємо: «Отцеві, що
вчинив нас достойними участи в спадщині святих у світлі, що визволив нас із
влади темряви й переставив нас до Царства Свого улюбленого Сина» (Кол. 1:12,
13).
На Свого Сина Єдинородного Він
поклав усі наші гріхи і провини. І Син Божий узяв їх з готовністю на Себе і
поніс їх на Голгофський хрест, обмив їх усі до одного Своєю святою і невинною
кров’ю. І Він помер за кожного з нас. І на третій день воскрес, вийшовши
переможцем над гріхом, дияволом і смертю, аби ми, віруючи в Нього, мали
прощення гріхів і вічне життя.
Цей перехід від смерті до життя
відбувся, коли Святий Дух створив віру у наших серцях – ось тоді ми перейшли
від смерті до життя. І коли ми віруємо в Ісуса, тоді ми маємо життя і
перебуваємо в житті. Як каже Сам Ісус: «Я – воскресення й життя. Хто вірує в
Мене, хоч і вмре, буде жити. І кожен, хто живе та хто вірує в Мене, повіки не
вмре» (Ів. 11:25, 26).
А віра в
Христа, каже Апостол Павло, «чинна любов’ю» (Гал. 5:6). Ось про цю чинність спасенної віри сьогодні говорить
також і Апостол Іван. Він каже: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерти в життя,
бо любимо братів». Віруючі люблять інших
віруючих, як і Господь полюбив нас і нас любить.
А світ нас
ненавидить, бо ми були вихоплені із влади сатани і смерті і переставлені до
вічного життя. Хоча це переставлення і життя часто залишається невидимим для
людей, диявол його бачить дуже чітко і через це так лютує, і підбадьорює
мирських людей нас ненавидіти, чинити нам перепони, переслідувати, а якщо
вийде, то й нищити.
Але ми
знаємо, що ми маємо життя і доказом цього є любов до наших братів – до наших
одновірців. Кожен може провести цей тест із самим собою і він легко дасть
відповідь про те, чи він перебуває у житті, чи в смерті. Якщо любиш брата
свого, ти – в житті. Ти можеш відчувати гріхи свої, вони тебе можуть дуже
непокоїти. Але ключовим доказом того, що ти – в житті, є твоя любов до братів,
до одновірців.
Бо «хто
брата не любить, пробуває той в смерті». Нелюбов до брата – це доказ
перебування в смерті, і відповідно, доказ відсутності віри. Знову-таки, кожна
людина може легко провести цей тест на наявність віри і вічного життя. Кожен
знає, чи любить брата свого. Ось такий простий доказ невірства.
Ця нелюбов
до брата має різні прояви. Апостол Іван далі каже нам: «Кожен, хто ненавидить
брата свого, той душогуб». Це вже, так би мовити, другий рівень нелюбові –
ненависть до свого брата. Наш Господь розширює кількість ознак нелюбові і каже:
«Я вам кажу, що кожен, хто гнівається на брата свого, підпадає вже судові. А хто
скаже (безпричинно) на брата свого: «рака», підпадає верховному судові, а хто
скаже дурний, підпадає геєнні огненній» (Мт. 5:22).
Коли ми
бачимо, як люди ненавидять своїх братів з церкви, як вони заздрять їм, як
палають гнівом на тих, кого називають братами і бажають всіляко їх зруйнувати
або принаймні попсувати їм життя, то ми розуміємо, що це – безбожники і діти
гніву. Вони наче ті скорпіони з Об’явлення, що своїми жалами мучать своїх
братів, які на початку навіть нічого не підозрюють, що ті, хто клянеться у
любові, насправді їх ненавидить.
Про таких
Господь Святий Дух через Апостола Івана каже, що вони перебувають не в житті, а
в смерті. З дияволом і його демонами вони вальсують до прірви пекла. Вони вже
життя не мають і лише питанням часу є те, коли вони там опиняться, аби вже
звідти не вибиратись повіки віків.
Ми ж знаємо
істинну любов. Апостол каже: «Ми з того пізнали любов, що душу Свою Він поклав
був за нас». Ісус поклав Свою душу за нас. Він Сам каже: «Оце Моя заповідь, щоб
любили один одного ви, як Я вас полюбив! Ніхто більшої любови не має над ту, як
хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:12, 13). Ісус поклав душу не
лише за віруючих, але за весь світ.
Як каже
Апостол Павло: «Бо Христос, коли ми були ще недужі, своєї пори помер за
нечестивих. Бо навряд чи помре хто за праведника, ще бо за доброго може хто й
відважиться вмерти. А Бог доводить Свою любов до нас тим, що Христос умер за
нас, коли ми були ще грішникам» (Рим. 5:6-8). Ось яка велика Божа до нас любов.
Ось яка невимовна до нас любов Христа, яка ніколи не перестає!
«І ми», – каже Апостол, «класти
душі за братів!» Як Господь поклав Свою душу задля нашого вічного спасіння, так
само й ми повинні насамперед класти наші душі за Слово, аби душі наших братів
мали спасіння і вічне життя. Господь кличе нас, аби ми не відрікались від Нього
чи від братів, від Церкви, а були готові зазнати переслідувань і навіть самої
смерті задля зміцнення віри наших братів.
Ми не повинні прагнути або шукати
переслідувань чи смерті, але коли буде потреба, нам слід бути готовими покласти
душу за своїх братів. Це було важливо не лише в час переслідувань, але й в час
усіх епідемій світу, винятком якої не є і теперішній коронавірус. Служіння в
час небезпеки є виявом любові, а отже і є виявом віри.
Так само, як піклування про
бідних, про тих, хто перебуває в недостачі – теж вияв любові і вияв віри. І
навпаки, коли такого піклування немає, то це вияв нелюбов і вияв невірства.
Іншими словами, якщо я маю добро, достаток одягу, їжі та грошей, але я скупий і
жадібний і не даю тим, хто перебуває у потребі, тоді я не християнин.
І тут мова не йде про подаяння
жебракам, яке часто виглядає наче відкуп від убогих. Тут Апостол говорить про
щось значно більше. Він говорить про економічну і соціальну справедливість. Він говорить про те, що не буде християнин,
якого Бог благословив багатством і всім іншим, спокійно спостерігати за тим, як
його брат ледь зводить кінці з кінцями. Він говорить про те, що багатий брат
буде допомагати і робити все, аби його брати не мали такої потреби.
А, коли він байдуже спостерігає
за бідністю та потребами своїх братів, то він вже не християнин, а звичайний
лицемір і лише імітує віру, і вдає любов. Але насправді він не має ані віри,
ані любові. «Як Божа любов пробуває в такому?» – питається Апостол. Це
риторичне запитання. Отже, відповідь на нього: «Ніяк!»
В кінці
Апостол кличе нас до справжньої любові. «Діточки», – каже він до нас, «любімо
не словом, ані язиком, але ділом та правдою!» Він не каже: «Любімо тих, хто нам
подобається. Він кличе любити братів, любити віруючих з церкви а отже і служити
їм усіма тими дарами, якими нас наділив Бог. Таке служіння – теж вияв любові.
Бо може в нас не бути великого багатства, але можуть бути дари і таланти, якими
ми можемо служити ближнім. І це буде любов не словом, не язиком, а ділом і
правдою. Хай в цьому нам усім допомагає Бог!
Заради Христа. Амінь.
А Бог
усякої благодаті, що покликав вас до вічної слави Своєї в Христі, нехай Сам
удосконалить вас, хто трохи потерпів, хай упевнить, зміцнить, уґрунтує. Йому
слава та влада на вічні віки, амінь (1 Петр. 5:10, 11).
Немає коментарів:
Дописати коментар