Коли цар бажає мати права тирана

¹²І прийшов Єровоам та ввесь народ до Рехав'ама третього дня, як цар говорив, кажучи: «Верніться до мене третього дня». ¹³І цар жорстоко відповів їм. І відкинув цар Рехав'ам пораду старших, ¹⁴і говорив до них за порадою тих молодиків, кажучи: «Мій батько вчинив був тяжким ваше ярмо, а я добавлю до нього! Батько мій карав вас бичами, а я – скорпіонами!»... ¹⁵І не послухався цар народу, бо це спричинене було від Бога, – щоб справдити Господеві слово Своє, яке Він говорив був через шілонянина Ахійю, Неватового сина.

¹⁶І побачив увесь Ізраїль, що цар не послухався їх, і народ відповів цареві, кажучи:

«Яка нам частина в Давиді?

І спадщини нема нам у сині Єссея!

Усі до наметів своїх, о Ізраїлю!

Познай тепер дім свій, Давиде!»

І пішов увесь Ізраїль до наметів своїх... ¹⁷А Ізраїлеві сини, що сиділи в Юдиних містах, – то над ними зацарював Рехав'ам.

Приповість, яку ми цитували раніше про лагідну відповідь далі каже, що «слово вразливе гнів підіймає» (Приповісті 15:1). Ми бачимо тут істину, як тут ця приповість виконується сповна. Замість виваженої відповіді або добре підібраних слів, які виявляють те наскільки ретельно цар обміркував був їхнє прохання, юрба, що очікує на відповідь, чує нісенітницю, вигадану молодиками. Народ, своєю чергою, має вже свою відповідь. Це Ізраїлів стандартний заклик до повстання: «Усі до наметів своїх, о Ізраїлю!» (2 Самуїлова 20:1). Цей заклик також викладено із певним піклуванням, як поетична протилежність підбадьорливого сповідання лояльності, яке одного разу почув був Давид (1 Хронік 12:18):

Мир, Давиде, тобі!                           Яка нам частина в Давиді?

З тобою, о сину Єссеїв!                   Спадщини нема нам у сині Єссея!

Мир тобі, і мир тому,                      Усі наметі своїх, о Ізраїлю!

хто тобі помагає!

Бо тобі помагає твій Бог!                Познай тепер дім свій, Давиде!

Милістю Господньою, хоча й більшість північних племен пішла «до наметів своїх», царство Давида не загинуло і, принаймні, частина північних племен залишалась вірною дому Давида. «А Ізраїлеві сини, що сиділи в Юдиних містах, – то над ними зацарював Рехав'ам» (вірш17).

Перед тим, як рухатись далі, наші очі притягує дещо з прочитаного у вірші 15: «це спричинене було від Бога, – щоб справдити Господеві слово Своє, яке Він говорив був через шілонянина Ахійю, Неватового сина». Все це було діянням Господа! «Але», – хочемо ми спитатись, «хіба це не було результатом Рехав’амового глупства, яке тут настільки яскраво описане? Хіба це не сталось через те, що Ізраїль стомився від вимог свого царя? Хіба не лягає частина провини і на Єровоама, який скористався цією ситуацією? (див. 13:7)». На всі три запитання Літописець дав би відповідь «Так» і додав би: «І над усім цим стояв Господь» (1 Царів 11:39). Зокрема Бог мав на меті упокорити теперішнього очільника трону, який після прохання керувати як цар, зухвало заявив про те, що йому належать права тирана.

Пол Вендленд, Народна Біблія: Коментарі на 2-у книгу хронік