Покладанням рук людину, яка висвячується, представляють перед Богом так, щоб могло бути публічне або ж зовнішнє свідчення про те, що покликання є не просто людською справою, але що Сам Бог покликує, посилає і призначає цю людину на служіння, хоча засоби - звичайні та законні. До того ж, цією урочистою дією той, кого будуть висвячувати, зобов'язується перед Христом і присвячується Йому нас служіння. Окрім того, цим обрядом Церква перед Богом доручається пастиреві а, з іншого боку, пастир, через служіння якого Бог хоче навчати, свідчити, відправляти Таїнства та дієво в нас працювати, доручається Церкві.
Але покладання рук під час висвячення головним чином дотримується через спільну молитву Церкви про те, щоб воно проводилося належно і з палким бажанням. Бо було воно і є публічне нагадування про складність служіння, яке без допомоги Божої нести неможливо (2 Кор. 3:5, 6). Тож служитель представляється Господеві жнив через покладання на нього рук, і Церква, пам'ятаючи про запровадження служіння і про божественні обітниці, які його супроводжують, нагадує Богові про ці обітниці та просить Бога, аби з їхньою допомогою, Він перебував разом із цим служителем Своїм Духом, благодаттю, благословеннями, дієвістю, працею, скеруванням і напучуванням. І Павло з Мойсеєм свідчать про те, що ці молитви Церкви не є марними (1 Тим. 4:14; 2 Тим. 1:6; 5 М. 34:9). І таким чином сама ця дія висвячення представляє все вчення про покликання служителів та показує людям його таким як воно є.
Мартін
Хемніц, Довідник: Служіння, Слово і Таїнства
Немає коментарів:
Дописати коментар