Не судити з того, що відчуваємо

… Ми мусимо прилаштуватися та приготуватися підносити серця наші вгору і не судити з того, що ми відчуваємо.  Якщо ми будемо судити з того, що відчуваємо, то загинемо, бо всередині ми далі відчуваємо багато гріхів і страхів у плоті та стріли диявола.  Я часто виходжу з себе. Часто я нехтую навчати і молитися. Коли я це бачу, то стаю занепокоєний. Але ми не повинні ухвалювати рішення відповідно до власного розуму. Людський розум робить висновок, що кожен, хто знаходить гріх у собі – огидний: «Я маю гріх, отже для Бога я огидний».  Ви ж повинні промовляти: «Це не так». Радше розплющте  власні очі і долайте гріх та сенс гріха і кажіть:

Чи є гріх в мені, чи немає його, чи присутнє відчуття смерті чи ні – мені байдуже. Я мушу підніматися вище, а саме до мого Нареченого.  Через віру в Його Слово кажу я, що коли гріх присутній, то для мене він нічого не значить.  Мені заборонено оцінювати себе на основі моїх власних відчуттів, відчуттів церкви або на основі зовнішнього вигляду. Мені наказано судити відповідно до Слова обітниці. Євангеліє каже і навчає чомусь іншому. Воно каже, що є Той, Який «не вчинив гріха, і не знайшлося в устах Його підступу» (1 Петр. 2:22). В Собі здолав Він смерть, світ і гріх. Він каже: «Будьте відважні: Я світ переміг» (Ів. 16:33); «Хай гріх не панує над вами» (Рим. 6:14) та подібні заяви в Святому Писанні. Лише Його я знаю і я також знаю, що Він призначений бути Нареченим і передав Своїй нареченій, Церкві, все, що має. Я – частина Його Церкви. Бо я маю певні ознаки та обіцянки, а саме: Хрищення, Євангеліє, Євхаристію – те свідчення про той факт, що я – частина тіла Христового».

Ця втіха і знання – настільки великі, що їх не зрозуміти настільки швидко наскільки мені хочеться. Якби я міг осягнути їх повністю, то нас би ніколи не бентежило відчуття смерті або гріха. Наша неспроможність зрозуміти це повністю викликає муки сумління, нас непокоять небезпеки, нагадування про смерть і муки лякають нас. Невдача осягнути це повністю лежить в нас, а не в Христові. Це наче людина, яка потрапляє в річку. Вона хапається за гілку дерева, аби якось себе підтримати над водою і врятуватися. Так і посеред гріхів, смерті та неспокою ми також хапаємося за Христа слабкою вірою. Втім ця віра, якою крихітною вона би не була, далі зберігає нас і панує над смертю і топче ногами диявола і все інше.

Мартін Лютер, З лекції на Псалом сорок п’ятий