Схоластична ідея
про синтез між об’явленням і розумом
виявилась фатальною… У жодному разі богослов’я не сміє прагнути синтезу між людською
мудрістю і мудрістю божественною. Ця одвічна спроба залити дурість хреста
мудрістю світу – навіть там, де ця мудрість сама по собі доволі легітимна,
наприклад, природне знання про Бога і Його закон (Римлян 1, 2) була саме тим,
проти чого Лютер так палко протестував у його богослов’ї
хреста. Те, що Лютер має на увазі стає дуже чітким в його власному поясненні
його двадцять першої тези у Гайдельберзькому Диспуті (1518 р.): «Богослов’я слави називає зло добром, а добро – злом. Богослов’я хреста називає все тим, чим воно насправді є»:
«Це – зрозуміло: хто не знає Христа, той не знає Бога, схованого в стражданні. Через це він
віддає перевагу ділам над стражданням, славі над хрестом, силі над слабкістю, мудрості
над глупством, і загалом – добру над злом. Це ті люди, яких апостол називає «ворогами
хреста Христового» (Фил. 3:18), бо вони ненавидять хрест і страждання, а люблять
діла і славу діл. Таким чином вони називають добро хреста злом, а зло діла – добром.
Як вже було сказано, Бога можна знайти лише в стражданні і в хресті. Через це
друзі хреста кажуть, що хрест – добрий, а діла – злі, бо через хрест діла
усуваються з трону, а старий Адам, який особливо розбудовується ділами,
розпинається. Не може такого бути, щоб людина не надималась своїми добрими
ділами, хіба що вона буде здута і зруйнована стражданнями і злом, допоки не пізнає,
що вона – марна і, що діла – не її, а Божі»[1].
Лютер далекий від
того, щоб відкидати природне знання, закон чи смертність. Суть сказаного ним полягає
в тому, що поза хрестом ці реалії спотворюються у замінники Христа: «Втім та
мудрість сама по собі не є злом, ані слід уникати закону, проте без богослов’я хреста людина зловживає найкращим у найгірший спосіб»
(Теза 24).[2]
Сучасне богослов’я, будучи далеким від зречення схоластики, приймає все
це у радикалізовній формі.
Немає коментарів:
Дописати коментар