Не зовнішній Статут Синоду мав бути узами
єдності. "Наша Лютеранська Церква не має якогось особливого
еклезіологічного статуту, який би утримував її разом", – писав Ф. Піпер
1880 р.[1] Тому в різноманітних
лютеранських церков по всьому світі – дуже різні статути. "До правдивої
єдності Церкви, – продовжував він, – належить як про це говорить наше
Сповідання віри, лише чисте Слово і правильне відправлення Таїнств. Той факт,
що секти стільки вкладають усього в зовнішнє, викликаний тим, що вони не
проводять різниці між Законом і Євангелієм". Уся суть синодальних
погоджень, як писав Піпер у пізнішому есе про церковний уряд, полягає у
виконанні, а не в доповненні Слова Божого:
"Тому ми
також обираємо на візитаторів і президентів не людей, які, можливо, розумні
щодо документів або більш вправні від інших у нашому "Синодальному
довіднику", а людей, які мають добрий досвід у Божому Слові та спроможні
краще від інших застосувати його щодо існуючих обставин. Наглядові служіння,
запроваджені нашим синодальним порядком, існують не для того, аби доповнювати
Боже Слово, але служити Божому Слову, аби воно – Боже Слово – могло
правити".[2]
Професор Курт Маркворт, "Церква та її спільнота, служіння і управління"
Немає коментарів:
Дописати коментар