Проповідь на 4-у неділю Великодня

                        

                       ГОСПОДЬ – ЦЕ НАШ УДІЛ
       (Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)

І сказав я: Загублена сила моя, та моє сподівання на Господа... Згадай про біду мою й муку мою, про полин та отруту, –  душа моя згадує безперестанку про це, і гнеться в мені...  Оце я нагадую серцеві своєму, тому-то я маю надію: Це милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя, – нове воно кожного ранку, велика-бо вірність Твоя! Господь – це мій уділ, – говорить душа моя, – тому я надію на Нього складаю! Господь добрий для тих, хто надію на Нього кладе, для душі, що шукає Його! Добре, коли людина в мовчанні надію кладе на спасіння Господнє (Плач Єремії 3:18-26).

            Христос воскрес!  Воістину воскрес!

            Дорогі брати і сестри, якби ми дотримувались єврейської традиції для назви книг Біблії, то книга, з якої взято текст для сьогоднішньої проповіді, доречно називалася б «Як». І це слово починало б цілу серію тужливих вигуків, які описують бідний, жалюгідний стан колись славної і могутньої столиці Божого народу. Через багатьох пророків Господь кликав їх до покаяння, але вони або ігнорували Божий поклик або вдавали покаяння, коли небезпека ставала аж надто близькою. А потім, коли їм здавалось, що вже їм нічого не загрожує, вони повертались до своїх улюблених гріхів.

            Що це були за гріхи? Найголовнішим гріхом було відступництво від Бога і уповання на чужих богів та на людську плоть. Ось як промовляє Господь через Свого пророка раніше: «Гріх Юдин написаний рильцем залізним, діямантовим вістрям він виритий на таблиці їхнього серця, і на рогах жертовників їхніх. Як про синів своїх, так пам'ятають про жертовники своїх та своїх Ашер при зеленому дереві, на високих підгірках, про гору на полі.

Багатство твоє й твої скарби на здобич віддам, пагірки жертовні твої за гріх по всіляких границях твоїх.  І опустиш ти руку свою спадку свого, що Я дав був тобі... І вчиню, що ти будеш служити своїм ворогам у тім краї, якого не знаєш, бо огонь запалили ви в гніві Моїм, й аж навіки палатиме він! Так говорить Господь: Проклятий той муж, що надію кладе на людину, і робить раменом своїм слабу плоть, а від Господа серце його відступає» (Єр. 17:1-5).

            Їхнє серце відступилось від Господа. А коли серце відступається від Господа, тоді воно нехтує Його Словом. Так буває і в нас. Коли наше серце відступається від Господа, ми втрачаємо інтерес до Божого Слова, до проповіді Євангелія, до Святої Вечері. І тоді наша віра слабне з кожним днем і ми на гріх дивимось, як на щось звичайне, буденне. Нам здається, що гріх можна безборонно коїти і безтурботно з гріхом і у гріхах жити.

            А потім ми можемо почати писати свою книгу «Як?» Як так сталося, що моє життя пішло під укіс? І замість того, аби каятись у наших гріхах і звертатися до Бога, до Його Слова і Таїнства, ми складаємо власні програми з того, як МИ самі все зробимо, чого МИ самі доб’ємось, або хто з ЛЮДЕЙ нам допоможе у нашій біді.

            Юдея не каялась у гріхах і для віруючого Єремії бачити це було вкрай важко. Він вже не має надії на Боже змилування. Не через те, що Бог немилостивий, а через те, що народ невіруючий і запеклий у своїх власних гріхах. І це – справжня біда для віруючого Єремії. Йому гірко. Його душа наче наїлась полину – трави, гіркого смаку якої дуже важко позбутись. Так гірко йому бачити і чути безбожництво мешканців Єрусалиму.

Для Єремії їхня поведінка, їхнє ідолопоклонство, їхній блуд, їхні хабарі, їхні брехні під прикриттям Імені Божого наче отрута. Вони, звісно, не отруять душу Єремії, але вони отруюють народ, який не повертається до Бога, а віддаляється від Нього, відкидаючи Боже Слово і не уповаючи на допомогу Господа та переслідують тих, хто проповідує прихід Христа. Пройде ще зовсім трохи часу і Єрусалим буде зруйнований, а більшість народу піде в неволю до Вавилону.

Син Божий, незадовго до розп’яття, бачить подібний стан Свого народу і оплакує Його: «Єрусалиме, Єрусалиме, що вбиваєш пророків та каменуєш посланих до тебе! Скільки разів Я хотів зібрати діти твої, як та квочка збирає під крила курчаток своїх, та ви не захотіли! Ось ваш дім залишається порожній для вас!» (Мт. 237:37, 38). 70 року по Різдві Христовому після того, як Єрусалим відкине проповідь Євангелія, а натомість буде з усіх сил переслідувати віруючих у Христа, Єрусалим буде зруйнований і єврейська держава припинить існування майже на дві тисячі років. Храм вже ніколи не буде відбудований.

Наш любий пророк Єремія попри грядущу катастрофу Єрусалиму і Юдеї промовляє дуже підбадьорливі слова, вкладені йому в уста Господом Святим Духом. Він каже: «Оце я нагадую серцеві своєму, тому-то я маю надію: Це милість Господня, що ми не погинули». Народ нерозкаяний. Під стінами міста стоять вороги. Єрусалим і храм Господній будуть зруйновані. Народ буде забраний у неволю.

Проте Єремія нагадує серцю своєму щось таке через що має надію.  Що ж це таке нагадує Єремія? Він нагадує, звісно, своєму серцю не Божі Заповіді і не Божий Закон. «Законом-бо гріх пізнається» (Рим. 3:20). Єремія нагадує собі обітницю Божу про грядущого Христа Спасителя. Бо де є Христос, там є прощений гріх, там є праведність, і там є воскресіння, і вічне життя.  Бог обіцяє спасти Єремію, усіх віруючих у Христа не через те, що ми були зробили, а винятково через Своє милосердя.

Ось де пролягає прірва між вірою Єремії та усіх тих, що накликали на себе такий жахливий гнів Божий, що буде зруйнована і країна їхня, і храм Божий, і місто Єрусалим, і самі вони підуть у вигнання на чужину.  Це віра у милість Господню, у Боже милосердя, у Його вірність. Цю віру має Єремія і всі істинні віруючі.

Фальшиві віруючі уповають на якусь свою власну винятковість, власні заслуги перед Богом, добрі діла свої або добрі діла якихось своїх попередників. Вони нічим не відрізняються від ідолян, які також надіються на те, щоб заслужити прихильність своїх божків якимись заслугами, камланнями чи ритуалами. Чим більше такі фальшиві віруючі уповають на щось поза Христом, на щось винятково поза обітницею, тим діла вони відступають від Бога і від раю, а все ближче підступають до диявола і до пекла.

Ми ж не гинемо, каже Єремія, винятково через милість нашого Господа. Єремія каже, що милосердя Господнє нове щоранку. Це означає, що милосердя Господнє щоразу обновлюється над грішником, що кається у власних гріхах і переступах проти Бога і проти своїх ближніх. І так буде завжди. Чому – не через наші заслуги і не через наше каяття, а через те, що вірний Бог. Раз Він обіцяв, то Він обов’язково виконає сказане Ним.

Через те ми так цінуємо Його Слово. Коли люди забувають про Боже Слово або піднімають власні твори і передання до рівня Божого Слова, то незабаром уже не можуть розібратись де є істина, а де обман. І Божа милість для них, як і для юдеїв у час Єремії, якраз перед величезною народною руїною, перетворюється на те, що можна заслужити. І тоді Бог наче змушений виявляти милосердя до таких розумних, працьовитих, хитрих і підприємливих людей.

А Боже Слово дуже чітко каже нам правду про наші заслуги, наші зусилля і нашу праведність поза Христом – вони наче поплямована місячним одіж. Вони нам не допоможуть. Вони можуть нас лише зганьбити і стати нашим вироком на Божому суді. Бог кличе нас, аби ми мали надію винятково на Його милість і на Його милосердя, яке триває повіки.

Таку надію має Єремія і таку надію мають усі істинні віруючі упродовж усіх тисячоліть. Ця надія є тоді, коли є Христос, Якого Єремія сьогодні називає Своїм уділом, тобто Своєю часткою. Він каже: «Господь – моя спадщина». Ось чому Єремія має надію навіть у час, коли його земна спадщина, якою б мізерною вона не була у вірного проповідника Божого, має бути цілком зруйнована.

Але коли Господь є нашою часткою і спадщиною, тоді усі катастрофи, що відбуваються на цій землі, мають дуже відносне значення. Так, нам гірко і нам болить, коли із Слова Божого глузують, коли для нечестивців немає нічого святого і здається, що меж для їхнього цинізму і зла немає. Нам страшно, коли моровиця пустошить світ і рушаться економіки країн. Але ми знаємо, що Божа милість до нас триває попри все.

І наша спадщина – Христос і Його Царство. Ми знаємо, що те, що відбувається нині у світі і в нашому рідному краї – відбувається внаслідок гріха, який не стримують чимало з тих, на кого Бог поклав прямий обов’язок його стримувати. Дуже часто вони діють навпаки, всупереч Божій постанові. Та й самі ми люди грішні.

Проте надія наша не на правителях світу цього, навіть якщо в нас з’являть добрі правителі і не на наших силах. Наша надія – у Божому Сині, Який на Себе забрав усі до одного наші гріхи і поніс їх на хрест Голгофи. Там Він обмив усі ці гріхи з нас Своєю святою і невинною кров’ю. Там Христос помер за нас і на третій день Він вийшов із гробу переможцем над смертю. Він воскрес і Він живе, і Він царює.

Він здобув для нас Царство Боже. В Його Ім’я ми прощені і виправдані. В Його Ім’я ми прголошені дітьми Божими і спадкоємцями Царства Небесного, у яке ми увійдемо Останнього Дня, коли наш розп’ятий і воскреслий Господь Христос повернеться у славі. У це вірував Єремія і через це він має таку надію. Таку саму надію маємо і ми.

Єремія далі каже: «Господь добрий для тих, хто надію на Нього кладе, для душі, що шукає Його!» Не для тих добрий Господь, хто надію кладе на добрі діла, на власні заслуги або на заслуги інших людей, якими б святими їх не називали люди. Господь добрий для тих, хто надію кладе на Нього, тобто на Христа і хто шукає Христа, хто хоче чути Христове Євангеліє, хто хоче причащатися істинними тілом і кров’ю Христа у Святій Вечері. Господь добрий до нас, любі брати і сестри і Він виливатиме на нас Свої рясні благословення ще навіть в цьому земному житті, у час нашої подорожі до входу у нашу небесну спадщину.

Сьогодні Господь Святий Дух запевнює нас через Єремію: «Добре, коли людина в мовчанні надію кладе на спасіння Господнє». Наш Господь Ісус Христос, прихід Якого провіщав Єремія і у прихід Якого він вірував, утішає нас: «Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його, а все це вам додасться». Надіймося на Христа. Він – наш уділ. Христос воскрес! Воістину воскрес! Амінь.