ЛЮБЛЯЧИЙ ОТЕЦЬ
(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
І Він оповів: «У чоловіка одного було два сини. І молодший із них сказав батькові: «Дай мені, батьку, належну частину маєтку!» І той поділив поміж ними маєток. А по небагатьох днях зібрав син молодший усе, та й подавсь до далекого краю, і розтратив маєток свій там, живучи марнотратно. А як він усе прожив, настав голод великий у тім краї, і він став бідувати. І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней. І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому. Тоді він спам'ятався й сказав: «Скільки в батька мого наймитів мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів...» І, вставши, пішов він до батька свого. А коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його! І озвався до нього той син: «Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм...» А батько рабам своїм каже: «Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги. Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти, бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав – і знайшовся!» І почали веселитись вони. А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: «Що це таке?» А той каже йому: «То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бо ж здоровим його він прийняв». І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його. А той відповів і до батька сказав: «Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я... Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване...» І сказав він йому: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє– то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав– і знайшовся!» (Євангеліє від Св. Луки 15:11-32).
Бог миру нехай буде зо всіма вами. Амінь (Рим. 15:33).
Любі брати і сестри, інколи молодим людям здається, що вони набагато краще знають, як слід жити і вести власні справи. Інколи вони це справді знають. Але буває й так, що, отримавши спадок від батьків вони його швидко втрачають і залишаються без копійки. Оповідь, яку ми чуємо з уст Господа в сьогоднішньому Євангелії не просто про змарнований батьківський спадок.
Адже батько ще живий, а молодший син хоче отримати свій спадок. Він наче несе свідчення: «Мій батько для мене вже мертвий. Його для мене більше не існує. Я хочу жити сам!» Ми лишень можемо уявити, як гірко було батькові слухати ці слова свого молодшого сина. Він міг би його за таку невдячність і зухвальство покарати. Він міг би його викреслити зі спадкоємців.
Врешті-решт, він міг би його просто вигнати з дому без копійки. Проте він так не робить. Господь каже, що батько «поділив поміж ними маєток». Іншими словами, маєток був поділений між батьком і його молодшим сином. Цей син забрав приблизно третину всього, що мав його батько і, не марнуючи часу, а минуло, як ми чули, всього декілька днів, він вирушив у дорогу.
Ми не знаємо, в якому вигляді батько передав ту третину всього маєтку. Ймовірно, він розділив маєток і оцінивши третину, виплатив своєму молодшому синові грошову компенсацію. Адже важко уявити, що молодший син вирушив у далекий край з караванами худоби. Нам легше уявити його мандрівку з банківською карткою із дуже солідною сумою грошей, з валізкою доларів або ж із сумами, повними золота.
Він міг би стати інвестором на чужині. Але його інтереси були зовсім інші. Його не цікавив бізнес батька. Його цікавили розваги. Тож, перебуваючи в далекому краю, він «розтратив маєток свій там, живучи марнотратно». Хоча він перебував у далекому краю, слава про його спосіб життя доходила навіть до його рідного краю.
Вже потім його старший брат скаже про молодшого, що він «проїв (батьківський) маєток із блудницями». Молодший син, вочевидь, не був перебірливий у товаристві. «Маєток примножує друзів численних, а від бідака відпадає й товариш його...», – промовив був премудрий цар Соломон (Пр. 19:4). Так, батьківський маєток, вірніше його частина, примножила численних друзів молодшому синові. Біда була в тому, що ті друзі були друзями маєтку, а не молодшого сина.
І щойно маєток закінчився, як закінчились і друзі, бо коли «настав голод великий у тім краї,.. він став бідувати». Раніше він їв вишукану їжу та пив добірні трунки в товаристві таких фальшивих друзів і подружок, але щойно гроші закінчились і в тій країні почався голод, він опинився на одинці зі своєю бідою – без друзів, без грошей і без роботи.
Але голод – не тітка. «І пішов він тоді і пристав до одного з мешканців тієї землі, а той вислав його на поля свої пасти свиней». Свині – нечисті тварини для євреїв. Їм було заборонено Законом навіть споживати м’ясо свиней, вже не кажучи про те, щоб їх вирощувати та їх доглядати. Ось так молодший син опинився на самому дні далекого краю, в якому ще недавно він тринькав величезний батьківський капітал.
Він працював, але водночас, як то буває в кріпацькому економічному ладі, жив упроголодь. «І бажав він наповнити шлунка свого хоч стручками, що їли їх свині, та ніхто не давав їх йому», – описує його поневіряння Господь. Немає грошей, немає більше ні друзів, ні подружок, ні їжі, ні напоїв. Є лише не життя, а животіння, приниження і голод. Всі його мрії про щасливе і заможне життя в далекому краї розвіялись як дим.
Лише, коли він потрапив у біду, голод і приниження, лише тоді він почав пригадувати свою домівку і батька. І те, як його батько ставиться не лише до дітей, але й до слуг. Ніхто в домі його батька не голодує. Там зовсім інше ставлення до працівників, не кажучи вже про домашніх. Лише тепер він розуміє, який жахливий гріх він скоїв.
Так, саме гріх, а не помилку. Він міг помилитись у тому, скільки свиням, старшим над якими тепер він був, відсипати їжі, яку він сам волів би з’їсти. Але ту помилку скоро виправили б наглядачі і його за таку помилку не пожаліли б. Але він скоїв гріх. І він це визнає у своєму плані, який ми чуємо далі.
«Устану, і піду я до батька свого, та й скажу йому: «Прогрішився я, отче, против неба та супроти тебе... Недостойний я вже зватись сином твоїм; прийми ж мене, як одного з своїх наймитів...» Ось такий план і така сповідь молодшого сина. І він втілює свій план у життя.
І він не помилився. Бо «коли він далеко ще був, його батько вгледів його, і переповнився жалем: і побіг він, і кинувсь на шию йому, і зачав цілувати його!» Його батько далі любив його і виглядав його, і все сподівався на те, що одного дня його блудний син повернеться додому. І ось той день настав!
Тож батько не стримує своєї радості і біжить на зустріч йому, і кидається на шию йому (бо син таки добряче виріс!), і цілує його. А сповідь він його дослуховує лише до половини, і віддає наказ відновити статус сина в його славному домі: ««Принесіть негайно одежу найкращу, і його зодягніть, і персня подайте на руку йому, а сандалі на ноги».
А далі радість і банкет: «Приведіть теля відгодоване та заколіть, будемо їсти й радіти» і причина радості й банкету: «бо цей син мій був мертвий і ожив, був пропав – і знайшовся!» Тож банкет, і музика, і танці… Яким зовсім не радіє старший син, що на відміну від батька, затаїв злість на молодшого сина і не хоче радіти його поверненню. І він не розуміє, що банкет на честь воскресіння його брата – піщинка в морі, у порівнянні з тим, що вже належить йому – батьківський дім, вся спадщина і найголовніше – батьківська любов.
Любі брати і сестри, ця оповідь – про нас із вами і про нашого Отця Небесного. Коли ми чуємо про молодшого сина, то нам легко впізнати себе – ми так легко можемо образити нашого Отця Небесного і змарнувати нашу спадщину в далекому краю – у цьому світі, який лежить у злі. Допоки не настане біда, нам може здаватись, що ми вчинили дуже мудро відступившись від Бога, забувши про Хрищення і занурившись у різноманітні гріхи. І ми забувалися про Отця, про Його любов, яка ніколи не перестає.
Адже «так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16). Син Божий забрав усі наші гріхи на Себе, любі брати і сестри. Він помер за всіх нас на хресті Голгофи і Він воскрес, аби кожен, хто вірує в Нього, теж мав воскресіння, спасіння і вічне життя.
В Ім’я Христа ми прощені. В Ім’я Ісуса – ми усиновлені діти Божі. Коли ми в каятті вертаємось до Бога, то нам як батько блудному синові відновлює статус синівства через перстень, так і нас Бог піднімає до стану синів і доньок Божих і одягає через води Хрищення в праведність Христову, і відновлює цей статус у прощенні та причасті істинними тілом і кров’ю нашого Спасителя – розп’ятого і воскреслого Господа Христа.
А коли ми каємось, то справді небеса торжествують і радість там велика, і музика небесна, і можливо, навіть танці! (Лк. 15:7, 10). Адже ми були пропали і знайшлися, були мертві і ожили – ожили духовно, аби Останнього Дня воскреснути з мертвих і радіти вічним банкетом із нашим Спасителем Христом у Царстві Божому повіки віків.
Ця оповідь, любі брати і сестри, про нас і тоді, коли ми бачимо невдоволення старшого сина, якому не подобається радість через повернення пропащого, блудного сина і через те, що він ожив. Нам теж може здаватись, що лише ми достойні Отцівської любові і милості. Нам здається, що ми своєю власною праведністю заслужили вічне життя. Ми не бачимо власних гріхів і, не думаючи про те, що ми заслужили власними гріхами, міркуємо, що єдино-правильним завершенням історії для всіх інших, хто згрішив – вічні муки в аду.
Коли ми так думаємо, то ми не розуміємо Отця і Його любові. Ми ще не добре знаємо Христа нашого Господа і Спасителя. Його любов до людського роду – невимовна. Він хоче, щоб усі люди спаслися і мали вічне життя. Проти цього протестує диявол, який прагне нашої погибелі. Проти цього протестує світ і гріх, який ще живе у нашій плоті.
І тоді, коли ми чуємо ці протести, а буває навіть озвучуємо їх, тоді ми чуємо Божий лагідний докір: «Ти завжди зо мною, дитино, і все моє– то твоє! Веселитись та тішитись треба було, бо цей брат твій був мертвий і ожив, був пропав– і знайшовся!» Радіймо і тішмось, любі брати і сестри, навіть не через впізнавання себе у двох братах, а через те, що нас так безмежно любить Отець наш Небесний. У Христі і заради Нього. Амінь.
А Бог усякої благодаті, що
покликав вас до вічної слави Своєї в Христі, нехай Сам удосконалить вас, хто
трохи потерпів, хай упевнить, зміцнить, уґрунтує. Йому слава та влада на вічні
віки, амінь (1 Петр. 5:10, 11).
Немає коментарів:
Дописати коментар