неділя, 8 квітня 2018 р.

Великодня проповідь

                  
ВОСКРЕСЛИЙ ГОСПОДЬ, ВОСКРЕСЛА ЦЕРКВА
                        (Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)

А Марія стояла при гробі назовні та й плакала. Плачучи, нахилилась до гробу. І бачить два Анголи, що в білім сиділи, – один у головах, а другий у ніг, де лежало Ісусове тіло... І говорять до неї вони: «Чого плачеш ти, жінко?» Та відказує їм: «Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали...» І, сказавши оце, обернулась назад, і бачить Ісуса, що стояв, та вона не пізнала, що то Ісус... Промовляє до неї Ісус: «Чого плачеш ти, жінко? Кого ти шукаєш?» Вона ж, думаючи, що то садівник, говорить до Нього: «Якщо, пане, узяв ти Його, то скажи мені, де поклав ти Його, – і Його я візьму!» Ісус мовить до неї: «Маріє!» А вона обернулася та по-єврейському каже Йому: «Раббуні!» цебто: «Учителю мій!» Говорить до неї Ісус: «Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця. Але йди до братів Моїх та їм розкажи: Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!» Іде Марія Магдалина, та й учням звіщає, що бачила Господа, і Він це їй сказав... (Євангеліє від Св. Івана 20:11-18)

Христос воскрес! Воістину воскрес!

Дорогі брати і сестри,  17 вересня1939 року радянські війська увійшли в західно-українські землі, які на той час перебували під владою Польщі. Таким чином Радянський Союз узяв участь у розподілі Речі Посполитої разом із нацистською Німеччиною, яка атакувала Польщу із заходу. Одразу на українських землях почався терор проти українського народу. Знищувалася насамперед Українська Церква та інтелігенція: лікарі, учителі, священики.

Вже у вересні 1939 року були арештовані українські душпастирі, серед яких і Теодор Ярчук, провідний український лютеранський реформатор, перекладач і проповідник. Превелебного Теодора Ярчука разом із іншими провідниками українського народу довго тримали у Станиславивській в’язниці, а потім, з початком агресії нацистів вже проти радянських комуністів, його разом із іншими жорстоко закатували і, очевидно, поховали в урочищі Дем’янів Лаз, неподалік від Івано-Франківська.

Друга хвиля терору проти Української Церкви розпочалася природно 1944 року, коли радянські війська повернулися в західну Україну. Хто не зумів якось урятуватися від рук «визволителів», були або розстріляні, закатовані або відправлені в сибірські концтабори. Лютеранські церкви або палилися або перетворювались на склади чи клуби. В одному з таких «клубів», зокрема в нашій церкві в Лазарівці, як розповідали мені місцеві жителі, енкаведисти влаштували катівню, де мучили дівчат, яких підозрювали у співпраці з УПА.

А потім, відмивши кров із стін та підлоги, закликали місцевих мешканців переглядати фільми радянського агітпропу. Комуністичні керівники, озираючись на власну працю: на закатованих у 1939, 1944 роках пастирів і мирян, на засланих у концтабори християн, на поруйновані церкви, могли із задоволенням для себе констатувати: «Із християнством і зокрема із його найбільш Біблійним, Євангельським виявом – лютеранством в Україні, покінчено назавжди». Так їм здавалося. І в цьому вони були переконані. Але вони помилялись.

Так само, як помилявся диявол і світ, коли в тріумфі смерті спостерігали за тим, як Йосип із Ариматеї, відкинувши власний страх перед старшими юдейського народу, пішов до Понтія Пилата і попросивши тіло Христа та знявши його з хреста, поховав, обгорнувши його плащаницею у новому гробі. Ісус Христос помер. Маленька Його Церква нажахана знущанням із Господа, Його хресними муками і смертю на хресті, заховалася за замкненими дверима.  Диявол і всі його послідовники, вже мали й на них свої жорстокі та криваві плани. Але вони помилились!

Бо Христос воскрес! Сьогодні Євангеліє розташовує нас біля гробу. Там стоїть і плаче Марія Магдалина. Вона перебуває у великому горі. Адже її Учителя і Господа не лише убили, але й, як виявилось забрали Його тіло! Можливо, його перенесли і поклали в якийсь дешевший гріб, десь далі від Єрусалиму? В Марії була причина для сліз. Вона і учні втратили все.

Але її увагу щось привертає у гробі. І коли вона нахиляється до входу у гріб, то бачить раптом, що гріб насправді непорожній. Але там сидять двоє Ангелів!  Це просто неймовірно. Марія ціпеніє від здивування. Поки вона обдумує, що сказати, то говорять Ангели: «Чого плачеш ти, жінко?» 

Вони промовляють так, наче нічого поганого в порожньому гробі не бачать і дивуються зі сліз Марії.  «Чого плачеш ти, жінко?» – кажуть вони. «Хіба може бути якась причина для сліз, для того, аби в такий день як цей ти плакала? Навіщо проливати сльози?» Марія мусить їм пояснити, що сталося і вона каже: ««Узяли мого Господа, і я не знаю, де Його поклали...»  Це – велика біда. Треба знати, хоча б місце поховання Господа, щоб принаймні раз у рік приходити до Його гробу  і приносити квіти або з часом навіть хтось вирушить до того гробу у паломнцтво. Ось так є гроби праотців і пророків. А як же так може бути, що немає гробу Ісуса?

Такі прості речі треба пояснювати навіть Ангелам! Але Марію змушує щось тепер повернутися. І вона бачить Чоловіка, Який стоїть перед нею і теж промовляє ті самі слова Ангелів і навіть більше: ««Чого плачеш ти, жінко? Кого ти шукаєш?» Заплакана Марія думає, що перед нею стоїть садівник, адже гріб був витесаний у скелі в саду. Ось для неї чудесна нагода більше дізнатися про те, що сталося із тілом Ісуса.

І вона не відповідає, а починає сама ставити питання: «Якщо, пане, узяв ти Його, то скажи мені, де поклав ти Його, – і Його я візьму!»  Вона наче каже: «Якщо Тобі наказав Йосип із Ариматеї перенести Христове тіло з цього великого і дорогого гробу до якогось меншого, просто покажи мені. І в Тебе буде менше клопоту. Я просто заберу тіло і сама знайду як Його поховати».  Марія далі безутішна, але принаймні вона намагається знайти Христове тіло і вона знову відвертається, шукаючи, роздумуючи, куди і хто міг забрати Учителя.

Раніше Ісус був проповідував: «Я Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають. к Отець Мене знає, так і Я Отця знаю, і власне життя Я за вівці кладу» і голос цього Доброго Пастиря: «слухають вівці; і свої вівці він кличе по йменню» (Ів. 10:13, 14, 3). Ісус воскреслий кличе: «Маріє!» Цього разу Господь розкриває Марії і вуха, і очі. Він, її Пастир, кличе її по імені і тепер вона повертається, і бачить, хто перед нею стоїть. Це ніякий не садівник. Це – Сам Ісус. Він – живий!  Христос воскрес!

«Раббуні!» цебто: «Учителю мій!» – вигукує Марія. Яка несподіванка! Яка радість!  Яке чудо! Яке щастя і благословення!  Учитель живий! Христос воскрес!  Марія хапається за Христа і тепер вона ніде Його не відпустить. А буде триматися за Нього міцно-преміцно і всюди, і завжди буде з ним.

Проте Господь каже Марії відпустити Його: «Не торкайся до Мене, бо Я ще не зійшов до Отця».  Ще сорок днів воскреслий Син Божий буде перебувати зі Своїми учнями. Буде до них заходити в гості. Буде їх навчати. Буде з ними їсти й пити. Нікуди Він від них не дінеться. Він не для того стався людиною і перейшов хресні муки, і здолав саму смерть, аби щезнути з їхнього життя назавжди. Ні, Він буде з ними і Марія ще вдосталь буде Його бачити і з Ним спілкуватись.

Але не Марія одна буде з Христом спілкуватись. Вона була згорьована, збідована Вона плакала, бо думала, що всьому чудовому настав кінець. Але з воскресінням Христа все лишень починається. Бо подолані наші найбільш запеклі вороги: гріх, диявол і сама смерть!  Бо Христос воскрес, а отже воскреснемо і ми, і всі, хто вірує в Нього! І в Марії буде ще час спілкуватись з воскреслим Учителем.

Але тепер у неї важливе завдання. Христос каже їй: «Йди до братів Моїх та їм розкажи: Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й Бога вашого!»  Це – чудове речення. Син Божий раніше називав Своїх учнів друзями Своїми. А сьогодні, у день Воскресіння, у день найпершого Великого Дня – Великодня Він називає їх Своїми братами.

Яка чудесна зміна: Апостоли – Христові брати! Ісус – їхній брат! В Імя Христа вони усиновлені. Петро та Іван – брати Христові. Марія Магдалина – сестра Христові. Всі ви, любі брати і сестри, в Ім’я розп’ятого і воскреслого Христа – члени великої і святої Божої родини, Божого дому, Божі сини і доньки, Христові брати і сестри, брати і сестри одне одному!

Марія Магдалина має чудовий привілей – іти до наляканих, перестрашених, заплаканих, збідованих і згорьованих Апостолів і передати їм чудову, утішливу Великодню звістку – Христос воскрес!  Вона не несе цієї звістки до жінок, з якими вони вирушала в дорогу, ані до інших жінок, своїх знайомих, які теж оплакують смерть Христа. А несе вона цю новину до Апостолів, бо саме вони мають поклик проповідувати Євангеліє Христове, Христову смерть за гріхи світу і Його світле воскресіння для виправдання і вічного життя в Царстві Божому, усіх, хто вірує в Христа.

А ще в цьому посланні, яке має передати Марія Апостолам є те, що Отець Христа – їхній Отець. Бог Христа – їхній Бог. Не розгніваний Суддя, Який тільки чекає, коли-то Він проголосить суворий вирок грішникам, а милостивий і люблячий Отець, Який настільки «полюбив світ, що дав Сина Свого Однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не згинув, але мав життя вічне» (Ів. 3:16).

Як чудово мати за Отця Бога! Як чудово, що Бог називає нас у Христі і через Христа Своїми любими дітьми, про яких Він піклується і для яких Він має ціле Царство Боже. Бо Христос воскрес!  А отже і всі діти Божі воскреснуть, бо Христос помер на нашому місці і замість нас і воскрес для нас! І ми воскреснемо, коли Він повернеться у славі Останнього Дня. І ми увійдемо в прославлених тілах у Царство Боже, яке для нас здобув Ісус і оселимось у оселях Отця нашого, які приготував для нас Син Божий і наш Спаситель, і Брат, воскреслий Ісус.

А до того часу Він хоче, аби ми слухали Його у Його Слові. Він називає нас по імені у водах Хрищення і знає кожного з нас, як знає і Марію Магдалину, і Петра, і Івана. І Він кличе нас торкатися і навіть причащатися Його істинними тілом і кров’ю у хлібі та вині Святої Вечері, бо Він воскрес і ми отримуємо від Нього у цій чудесній поживі і прощення гріхів, і воскресіння, і праведність, і вічне життя. І навіть якщо воскреслий Спаситель не повернеться до часу нашо ї смерті, Він нас воскресить і ми восторжествуємо над смертю востаннє, як торжествуємо над нею нині.

Як і торжествує наша Церква, яка віднині починає святкувати 25-ліття відновлення Благодаті, відродження і воскресіння в Україні до прилюдного проголошення Євангелія у Слові і Таїнстві, як це вона робила до 1944 року і далі робила з Великодня 1993 року, проповідуючи Євангеліє Христове. Бо смерть не має влади над Христом, а отже і немає влади над Його Українською Лютеранською Церквою, ані над жодним дитям Божим, яке вірує в Христа. Бо Христос воскрес!  Воістину воскрес! Амінь.

Немає коментарів: