Рости на спасіння (проповідь)

четвер, 2 квітня 2009 р.

РІЗНІ РЕЛІГІЇ: ЧАСТИНА ТРЕТЯ (БІБЛІЙНИЙ, ЛЮТЕРАНСЬКИЙ ПОГЛЯД НА ВІРУ ТА ПОКАЯННЯ)


Церква завжди одностайно навчала, що коли святий свідомо та цілеспрямовано діє всупереч Божій заповіді, то він більше не святий, але втратив правдиву віру та відкинув Святого Духа. Але якщо він повернеться знову, то Бог виконає ту благодатну присягу, яку Він дав, кажучи: «Як живий Я.. не прагну смерти несправедливого, а тільки щоб вернути несправедливого з дороги його, і буде він жити». Відповідно, заради Христа, Бог бере тих людей, які повертаються до Нього, у Свою благодать і розпалює у їхніх серцях правдиву віру через Євангеліє і Його Святого Духа. Він не заповів нам, аби перше цікавилися про те, чи наперед призначені, але для нас достатньо знати, що кожен, хто витерпить до кінця у покаянні та вірі є, звичайно, вибраним і буде спасенний, як каже Христос: «Хто витерпить до кінця, буде спасенний»».

Як сміє людина приходити до Бога із нечистим сумлінням і славити Його нещирою мовою про прощення гріхів? Бог відкине її разом із її молитвами. Такій людині байдуже до Бога, бо вона має на меті далі перебувати у своїх гріхах – як же вона може мати близьку розмову з Богом? Це – неможливо. Допустимо, що до вас мав хтось прийти і визнати, що він до вас ставився ганебно. Але він хоче і далі до вас ставитися так само – але все-таки бажає, аби ви його простили. Чи ви зробите це? Звісно ж, ні. Ми людину, яка би говорила наступне, уважали би за божевільну: «Я хочу бути прощеним, але хочу далі робити те, про що я прошу прощення. Щоразу, коли я вас бачитиму, я вас ображатиму. Але я хочу, аби ви мене простили». Ось саме так ставляться до Бога ті, що хочуть знайти втіху в Його милосерді, але далі грішити.

Лютер говорить про неможливість поєднання віри та лукавого сумління. Сумління є осудливим свідком, який закриває наші вуста, коли ми починаємо пояснювати наше навмисне лиходійство. Ми справді – бідні грішники, але коли беремося грішити навмисно, то наше сумління застерігає нас, що ми – вороги Божі і маємо намір такими залишатися. Воно каже нам, що коли ми починаємо закликати до Бога, то ми взагалі не маємо на увазі іти до Бога. Віра, в цьому відношенні, є дуже ніжною річчю, яку легко поранити.

Не явна жахливість гріхів відкидає людей із їхнього стану благодаті і гасить небесне світло їхньої віри, а ставлення їхнього серця до гріха. Коли мене раптово долає гріх, то Бог прощає мене. Він не гнівається на мене і не звинувачує мене в тому гріхові. Так дії не гасять віри. Або може бути, що я кидаюся до гріха через свій характер. Я не хочу грішити, але я роздратований до такої міри, що ще навіть перед тим, як я це дізнаюся, я вже згрішив. Це – не смертний гріх, який забере мене зі стану благодаті. Але коли людина вперто перебуває у своєму гріхові проти свого сумління, знаючи про те, що це – гріх і цілеспрямовано грішить упродовж довгого часу, то вона більше не має віри і не може правдиво молитися до Бога. Святий Дух покидає її серце, бо в ньому править інший дух, дух нечистий, якого грішник допустив у своє серце. Йому Святий Дух поступається місце і звідти виходить.

Християнин може зауважити, що коли він поступається гріхові, то щонайменше, його віра маліє. Він також відчуває, що якщо він не повернеться на місце, то ним правити буде гріх і він не зможе вірувати. У такі миті християнин стає на коліна і в сльозах закликає Бога, хоча це й не є сутнісною частиною покаяння, кажучи: «Ти знаєш, Боже, що я не хочу грішити», як був Христові проголосив Петро: «Ти все відаєш, Господи; Ти знаєш, що я люблю Тебе» (Ів. 21:17). Петро міг закликати до Господа, як до свого свідка. Маючи добре сумління, він міг промовляти до Христа: «Ти можеш заглянути у моє серце – хіба це не так? Чому ж тоді Ти мене запитуєш?» Це – та мова, яку повинен уміти використовувати кожен християнин, розмовляючи з Богом: «Мій Боже, Ти знаєш, що я не хочу грішити, але все-таки я грішу. Ти знаєш, що я став ворогом гріхові».

Тут другою передумовою, яку Павло хоче бачити в кожному християнині, є правдива любов, любов, яка походить із віри невдаваної. Віра невдавана – нефарбована, а справжня, жива, щира віра серця.

Віра та добре сумління мусять бути компаньйонами. Людина, яка не має доброго сумління, є, звісно, без віри. Про таких людей Апостол каже, що вони «розбилися у вірі» (1 Тим. 1:19). Вони викинули дорогоцінний скарб віри за борт корабля.

Доктор К.В.Ф. Вальтер з «Належної відмінності між Законом і Євангелієм: Лекція двадцята».

Немає коментарів: