Рости на спасіння (проповідь)

вівторок, 4 серпня 2009 р.

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ, ЧАСТИНА 4




Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


4
У християнстві немає нікого, хто би так глибоко досліджував таємницю, як Мартін Лютер і ніхто від неї настільки не здригався. У Римському богослов’ї, навіть у найбільших учителів Римської церкви, Антихрист завжди з’являвся, як порівняно нешкідлива істота. Цей образ далеких останніх часів міг справді малюватися найстрашнішими кольорами, але його не треба сильно боятися, коли знаєш, що цей монстр правитиме «не надто довго», тобто «три з половиною роки» (Schebeben-Atzberger, Handbook der katolischen Dogmatik, IV, с. 904). В сутності Римської церкви є відкладання у більш-менш віддалене майбутнє те, що Святе Писання називає подіями останнього часу. Отже наразі християнам не треба про нього багато переживати.
Для Лютера Антихрист не був таким невинним. Чому ж Антихрист видавався йому таким великим? Чи це пояснюється апокаліптичністю пізнього Середньовіччя, яка живилася настроєм народженим із того відчуття, що помираючий світ ішов донизу, як і відчаєм побожних людей щодо церкви, яка все більше і більше занепадала? Це, звісно, справляло вплив на Лютера і на ціле століття Реформації. Разом із більшістю своїх сучасників, він був переконаний в тому, що живе в пору закінчення світу. Він ніколи не припускав, що світ протриває набагато довше. У творі Про Собори і Церкву Нікейський Великдень спонукає його говорити про заплановану реформу Юліанського календаря і він проголошує її непотрібною.

Що ж це означає для нас, християн? Навіть якщо наш Великдень повинен збігатися із днем Св. Пилипа і Якова [1 травня] (чого я сподіваюся не станеться до кінця світу) і пересуватиметься ще далі, то ми будемо святкувати Великдень щодня із нашим проголошенням Христа і нашою вірою у Нього [WA 50, 557; American Edition 41, 65].

Про старий календар він говорить:

Старий одяг зі своїми дірками тривав далі й далі, тож тепер він може потривати аж до Останнього Дня, який все-одно неминучий. Оскільки старий одяг витримував латання і дірки майже упродовж однієї тисячі і чотирьох сотень літ, то він так само може витримати латання і дірки ще сто років; бо я сподіваюся, що все скоро закінчиться [WA 50, 557; American Edition 41,65].

Колись Вільмар сказав, що було би краще, якби Лютер не був настільки впевненим у тому, що скоро настане кінець світу. Він би тоді більше думав про майбутнє церкви. Навіть якби було так, то ми повинні пам’ятати, що Лютер не перебував просто в полоні середньовічної думки про світ, але що більше від усіх своїх сучасників він занурився у есхатологію Нового Заповіту. Для нього, як і для церкви апостолів, екклезіологія була частиною есхатології. На відміну від людей ХІХ століття, які дивилися на церкву, як на одну з великих соціальних конструкцій людської історії, він бачив церкву, як народ Божий в кінці часу, на який нападає диявол, який зводить Антихрист у велику спокусу відпадання, і який захищається і оберігається Христом.
Тому для Лютера Антихрист виконує цілковито іншу роль, аніж для людей у середньовіччі. Він не просто страшна особа, яка оголошує про Останній День – він великий антагоніст Христа у драмі церковної історії. Ніхто не знає, що таке церква, хто такий Христос, якщо не знає Антихриста. Тому Антихриста можна лише зрозуміти з вигідної позиції Євангелія, а не Закону, як це намагалися робити в Середні віки. Коли ХІІ століття поступилося ХІІІ, апокаліптично-мислячому століттю, то було чути голоси, перше несміливі і тихі, а потім все сильніші аж до днів якраз перед Реформацією, які запитувалися «чи папа бува не Антихрист». Причини, які для цього наводилися, завжди стосувалися Закону. Папа був оборонцем Закону Божого на землі, але його не дотримувався – він відкидав його вбік. Він не виконував закону Христового, наприклад наказ про бідність. Він – найбільший і найстрашніший грішник з усіх через своє скандальне життя, через свою жадібність і тиранію.
Лютер також знав про всі ці гріхи і звинувачував у них пап, але як зауважив Ганс Пройсс: «Цілковито скандальне життя, не зважаючи на те, яким би жахливим воно не було, ніколи його не переконало би в тому, що папа – Антихрист» (Vorstellungen vom Antichrist, 1906, с. 152). Лютер завжди застерігав євангеліків, аби вони не претендували на вищий рівень моральності, аніж їхні опоненти. Всі ми – грішники і немає сенсу сваритися про те, хто грішить більше. У Застільній Бесіді Лютер робить порівняння між його битвою проти папи із битвами Вікліффа та Гуса.

Доктрина і життя мусять різнитися. Життя посеред нас – погане, як і серед папістів, але ми не ведемо боротьби про життя і не засуджуємо через це папістів. Вікліфф і Гус не знали цього і нападали [на папство] за його життя. Я не роблю себе добрим через розпікання сварками, але я борюся за Слово і за те, щоби наші противники навчали в його чистоті. Треба нападати на доктрину – цього ж раніше не робилося. Це – моє покликання…. розглядати доктрину означає вражати у найбільш чутливе місце… (WATR 1, 294 [American Edition 54, 110].

Для Лютера папа – Антихрист, бо його доктрина – антихристиянська. Своєю доктриною він скидає Христа із Його престолу і сідає на нього сам, на місце, яке належить лише Христові. Отже, християнство повинне зробити вибір між Євангелієм і доктриною папи.
У світлі цього ми можемо зрозуміти чому Лютер знову й знову говорив про справу свого життя, як про битву проти папства. Він говорив про свою кімнату в башті Віттенбергу, як про «вбогу кімнатку, з якої я штурмував папство і за те про неї варто завжди пам’ятати». Така ідентифікація своєї справи життя не потребує більше цитат, але ми можемо зауважити, що він робить це повсюди, де урочисто сповідує своє віру. Так він робить у Великому Віросповіданні 1528 року, у Шмалькальдських Статтях і в Короткому Віросповіданні 1544 року. Для нього визнавати євангелицьку віру означає також сповідувати те, що папа – Антихрист. Йому завдавало болю те, що цього визнання бракувало у Ауґсбурзькому Віросповіданні. Ганс Пройсс зауважив, що саме в ті години, коли здавалося, що він ось-ось помре, він сповідував свою відданість битві проти папи, як проти Антихриста. 1527 року, коли він серйозно захворів і думав, що помер, він засмутився, що не був удостоєний мучеництва і утішав себе тим, що так само було й зі Св. Іваном, який написав «набагато тяжчу» книгу проти Антихриста. Через десять років, коли він серйозно захворів у Шмалькальді, він сказав подібні речі. І нарешті є захоплива молитва, якою він молився своєї смертної ночі. Він дякував Богові, Який об’явив йому Сина Свого «у Якого я вірую, Якого я проповідував і сповідував, Якого я любив і прославляв, і Якого жалюгідний папа і всі безбожні ошукують, переслідують і зневажають» (пор. G. Koestlin, Martin Luther, Vol. II, 1903, с. 170, 632; H. Preus, с. 146). Так само і в заповітах, укладених Лютером, ми знаходимо виражену думку про те, що битва проти Антихриста була битвою його життя.
Цю битву неможливо пояснити посиланням або на його характер, або на політичні мотиви. Перше може стосуватися щонайбільше до окремих виразів, які видають дратівливість старого чоловіка. Їх Лютеранська Церква відкинула, як і ті не-лютеранські критики, які визнали їх за те, чим вони є. Битва не була викликана моральним гнівом або особистою огидою. Цього ми знаходимо більш ніж треба не лише в пізньому Середньовіччі, але й посеред добрих католиків часу Реформації. Навпаки, до Лева Х Лютер мав своєрідне людське співчуття. Визнання того, що папа – Антихрист є для нього радше іншим боком знання Євангелія, а битва проти папи, як Антихриста, є тому іншим боком битви за Євангеліє. Зрозуміти цей глибокий зв’язок – означає зрозуміти те, чим є Євангеліє і ким є папа. У цьому полягає причина того, чому Євангельська Лютеранська Церква приймає те, що (а не як) Лютер учив про папу, як Антихриста і чому вона проголошує у своїх Віросповіданнях, як церковну доктрину, що папа – Антихрист.

Немає коментарів: