Мусимо зізнатися в тому,
що і я та й інші зі мною перебували в полоні саме таких відчуттів
(само-праведності), коли під папством, ми претендували на те, що ми святі та
побожні. Якби тридцять років тому, коли я був відданим, святим монахом, який
щодня відправляв месу і думки не мав іншої окрім тієї, що я перебуваю на дорозі
до небес – якби тоді хтось звинуватив мене – проповідував мені з цього тексту[1] і проголосив, що наша
праведність не відповідала строго Законові Божому, а перебувала у злагоді із людcькою доктриною
і була явно ідоловірською – якби той хтось назвав її недієвою та ще й сказав, що я –
ворог хреста Христового, який служить власним плотським забаганкам, то я особисто відразу допоміг би щонайменше знайти
каміння, аби забити такого Степана або ж збирав хмиз, аби спалити такого
найгіршого єретика. Саме так завжди
поводиться людська природа…
Мартін Лютер, з проповідей
[1] Филип’ян 3:17-21:
«Будьте до мене подібні, браття, і дивіться на тих, хто поводиться так, як
маєте ви за взір нас. Багато-бо хто, що
про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги
хреста Христового. Їхній кінець – то загибіль, шлунок – їхній бог, а слава – в
їхньому соромі... Вони думають тільки про земне! Життя ж наше на небесах,
звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, Який перемінить тіло нашого
пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все
підкорити Собі».
Немає коментарів:
Дописати коментар