Германн Зассе
ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ
Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.
2
У світлі вищесказаного ми візьмемо одну частину есхатології, не ту частину, яка неважлива – доктрину про Антихриста. В догматиці, через її природу, вона з’являється у двох місцях: у доктрині про Останні Речі та доктрині про церкву. Але вони ідуть разом, бо доктрина про церкву, якщо на неї дивитися чітко, тобто: дивитися у світлі Божого Слова, є властиво частиною есхатології. Церква є лише в кінці світу (1 Кор. 10:11). «В останні ці дні», відповідно до Євреїв 1:2, «промовляв Він [Отець] до нас через Сина». В кінці світу Син скликає вірних з-посеред усіх народів до правдивого народу Божого, церкви. Все, що відбувається у церкві є виконанням пророцтв про кінець, наприклад – уся діяльність Святого Духа (Дії 2:16 і далі; Йоіла 2:28 і далі). Таїнства Хрищення і Господньої Вечері очікують те, що станеться в кінці та у вічності (Рим. 6:2 і далі; 1 Кор. 11:26; Ів. 6:54). Так само Святе Відпущення Гріхів і виправдання грішників очікують те, що станеться на День Суду. Навіть літургія в неділю є очікуванням літургії небесної (Об. 4), як і святкування кожної неділі, як «дня Господнього» очікує Парузію (пор. вислів «день Господній», Ам. 5:18). Лише з цього пункту переваги можливо зрозуміти церкву Нового Заповіту і її надію, що має надію на кінець.
Перші християни були не адвентистами. Якби вони були адвентистами, то не пережили би відкладання Парузії. Власне кажучи, перші християнські «адвентисти» відпали таки від віри (2 Петр. 3:3 і далі). Як і не були перші християни католиками, для яких інституціоналізація церкви стає замінником царства, якому не вдалося настати. Як і не були вони як деякі сучасні протестанти, для яких Царство Боже стає царством цього світу у соціальній етиці та релігійності. Радше вони жили у великій дійсності Останніх Речей, у церкві живого Бога. Вони не були релігійною асоціацією з певними есхатологічними переконаннями. Вони були святий народ останнього часу, святі, які ще жили на цьому світі, але більше йому не належали. Те, що для сучасних християн, чи то католиків, чи протестантів це може виглядати, як справа картин або притч, для них реальністю було те, що вони справді жили, як і називали себе народом Божим, тілом Христовим, храмом Святого Духа.
Щоправда до реальності церкви належить і реальність Антихриста. «Діти, – остання година! А що чули були, що антихрист іде, а тепер з'явилось багато антихристів, з цього ми пізнаємо, що остання година настала!» (1 Ів. 2:18). Оскільки церква живе в останній час світу, то виконується пророцтво про грядущого Антихриста. І через те, що пророцтво про Антихриста виконується, церква знає, що це – останній час. Так з’явлення Антихриста повинне проходити крізь цілу історію церкви. Антихрист приходить завжди і він вже – тут. Подібним чином і в Павла, який не використовує слова «Антихрист» – «беззаконник, призначений на погибель, що противиться та несеться над усе…» приходить, але в такий спосіб, що «вже діється таємниця беззаконня». Але це повністю об’явиться «тоді-то», коли він прийде «за чином сатани буде з усякою силою й знаками та з неправдивими чудами» (2 Сол. 2:3 і далі).
Обидва апостоли погоджуються, що Антихрист уже іде, оскільки його з’ява належить до останнього часу. Обидва вони бачать, як він діє тепер і в майбутньому. Якщо Павло дивиться трохи далі в майбутнє, то Іван зосереджується більше на теперішньому. Це збігається із тим, що вони бачать в інших місцях щодо есхатології. Їхня єдність не применшується тим чи наголос ставиться на теперішнє, чи на майбутнє в кінці часу, що охоплює і теперішнє, і майбутнє. Ми не повинні віддавати перевагу Павлові над Іваном, або Іванові над Павлом. Натомість ми повинні визнавати, як в них обох ми маємо одну гармонійну доктрину про Антихриста.
Ми не можемо використовувати наші поняття про час для виміру останнього часу, як про це нам сказано в Писання (2 Петр. 3:3-9). Здається, що там є суперечність між тим фактом, що Господь гряде скоро і тим, що від часу проголошення минуло вже 19 століть. Це ми приймаємо просто, як і той факт, що в час Івана вже була «остання година», у якій Антихрист був уже на світі та, що час його об’явлення лежить ще попереду.
Не можна ослабляти цього видимого протиріччя пояснюючи його у термінах розвитку від порівняно нешкідливих антихристів у перший час із анти-християнством, коли настане пора виконання Парузії. Перш за все, Святе Писання не знає нашої концепції про розвиток; вперше її було внесено у Писання еволюціоністським ХІХ століттям. До того ж Іван каже, що те анти-християнство є не менш сатанинським, не менш небезпечним, ніж те, що бачить Павло. І те, і те походить із одного і того самого джерела: диявола. І те, і те має одну і ту саму мету: скинути Ісуса Христа із Його престолу та зруйнувати Його правдиву церкву. І те, і те воює однаковою зброєю: силою обману та оманою, яка спокушає відпасти від правдивого Бога (1 Ів. 2:22 і далі; 2 Ів. 7; 2 Сол. 2:3, 9 і далі). Відмінність полягає лише у зовнішній з’яві. У Івана Антихрист з’являється у формі багатьох людей, які називаються антихристами, у Павла – у формі «беззаконника». Нам говориться про одне й те саме, незалежно від однієї форми з’яви або іншої.
Мова в 2 Сол. 2:3 явно образна і апокаліптична. Те, що «в Божому храмі він сяде» - образна апокаліптична мова ще від часу осквернення храму Антіохом Епіфанієм, побачене Даниїлом. Подібним чином те, що Христос його «заб’є Духом уст Своїх» належить до образної мови месіанської надії у пророках (пор. 2 Сол. 2:8 із Іс. 11:4 і Об. 19:15, 20).
Отже те, чи пророцтво про «беззаконника» виконається у формі однієї окремої людини, повинне залишатися відкритим питання. Елерт наводить влучний коментар про апокаліптичні видіння у Біблії: «Не самі картини, а те, що мається під ними на увазі, надає нам те, у що ми віруємо» (Glaube [1965 р], с. 518). У цьому випадку виконання може також бути у формі колективу осіб. Це чітко видно з того, що має на увазі Іван, коли говорить, що бачить Антихриста у багатьох антихристах. Про це виконання можна також думати, що колективна особа знайде своє кінцеве вираження у окремій особі.
Тут з’являються такі питання, на які відповіді ми дати не можемо, бо відповіді на них не дає Писання. Писання каже нам, що Антихрист належить «останній годині» і тому в певній формі є завжди у всі часи церковної історії. «Остання година» настала відколи Христос, Первісток, воскрес із мертвих і таким чином розпочав воскресіння усіх мертвих (1 Кор. 15:23). Частиною кінця світу вже було те, коли відповідно до пророцтва нашого Господа, 70-го року було зруйновано Єрусалим.
Лише цілковито небіблійний погляд на історію може припускати, що Останні Речі належать лише майбутньому, чи то близькому, чи то далекому. Точно так, як церква ніколи не припиняє молитися: «Нехай прийде Царство Твоє» і: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе», точно так вона вірує в те, що каже Господь: «Настає година, і тепер уже є» (Ів. 5:25), а також у застереження Його апостола: «Діти, – остання година!» (1 Ів. 2:18). Оскільки так воно є, церква знає, що Антихрист – у світі.
Немає коментарів:
Дописати коментар