ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Пропоную Вашій увазі твір Германа Зассе "Останні Речі: Церква і Антихрист". Праця - важлива й нині, з огляду на той фальшивий екуменізм, який настільки стрімко поширюється сьогодні світом і на присипляння уваги лютеранських богословів про діяльність Антихриста у церкві.
-----------------------------------------------------------------------------

Герман Зассе

ОСТАННІ РЕЧІ: ЦЕРКВА І АНТИХРИСТ

Листи до лютеранських пастирів, № 24
Березень 1952 р.


1

Декілька років тому, у час колапсу Німеччини, було повідомлення про лютеранського пастиря, який хвалився тим, що проповідував лише на Об’явлення Івана Богослова. Можливо його бідна громада пояснила йому незабаром, що так не робиться. Але у своєрідний спосіб він намагався зробити те, що нехтувалося церквою і нами, пастирями – есхатологічне проголошення.
За наших днів Біблійна доктрина про Останні Речі ожила для нас, як дар, даний посеред того, що церква мала перетерпіти. На початку цього століття благодушна церква вважала Останні Речі за елемент першого християнського проголошення, яке більш-менше належало саме до того першого періоду, одну із форм Євангелія, яка представляла для нас лише історичний інтерес. Або ж про них думалося, як про щось важливе в майбутньому, в кінці нашого життя, або в кінці світу; щось таке, яке треба досліджувати, лише готуючись до такого кінця. Те, що для церкви немає більш життєво відносної доктрини, ніж Останні Речі, стало зрозуміло християнам у Європі лише тим, що вони були покликані пережити. Християни в інших частинах світу цього не мали, хоча в Америці можна зауважити перші ознаки нового інтересу до есхатології.
На початку століття можливо було якесь темне передвістя того, що мало статися – історичне богослов’я знову відкрило есхатологічний характер Євангелія – на велике незадоволення «систематичних» богословів і представників практичного богослов’я. Ніхто не може сказати нам, що пережили суди Божого гніву, що страшні картини апокаліптичного випробування, показані у Святому Писання є лише продуктом східної фантазії. Ми не може більше читати ці місця так, як вони пояснювалися у минулі століття. Старі коментарі здаються, наче робота знавця, який стоїть перед якимись старими картинами, так наче в нього – маса часу і він пояснює, що він знайшов у них такого захопливого. Він цілком задоволений собою і своїм експертним знанням – або своїм експертним невіглаством. Картини не мають жодного вирішального значення для його існування.
Для нас вони – реалії, які ми до певної міри пережили. Ми – наче люди на сході, про яких у вступі до Братів Карамазових (Мюнхен, 1962 р.), Мережковський пише:

Вони – наче люди, які стоять на якомусь підвищенні і дивляться поверх голів довколишніх людей, аби побачити, що до них наближується, чого поки що, в ту мить, не бачить натовп внизу. Таким чином ми, перед грядущими століттями і будь-чим, що може статися, мигцем побачили кінець світової історії… Ми справді можемо бути найслабшими зі слабких. Наша «сила здійснюється в немочі». Наша сила в тому, що нас не можуть здолати ніякі підступи наймогутніших дияволів, ніякі підступи вічної «нормальності» нескінченного «прогресу». Нас не купити ніякою посередньою філософією, яка ані гаряча, ані холодна. Наша віра націлена на кінець; ми той кінець бачимо; того кінця ми прагнемо… у наших очах є той вираз, якого не було раніше в очах людей. У наших серцях є відчуття, якого не відчували люди упродовж 19 століть, аж відтоді, коли це видіння було побачене самотнім вигнанцем на острові, який називається Патмос: «А Дух і невіста говорять: «Прийди!» А хто чує, хай каже: «Прийди!»….Той, Хто свідкує, говорить оце: «Так, незабаром прийду!» Амінь. Прийди, Господи Ісусе!»

Саме цими живими Останніми Речами нам дано розуміння цього факту і чому так воно є, що завжди в Євангелії і проголошенні Євангелія є Останні Речі, кінець, Христове повернення. У світі є проповідування Євангелія, бо ми перебуваємо у надвечір’ї світу (Мт. 24:14). Червоне світання Царства Божого сигналізується тим, що криві ходять, сліпі бачать, що «стають чистими прокажені, і чують глухі». Врешті-решт близькість Царства Божого сигналізується тим фактом, що «вбогим звіщається Добра Новина» [Мт. 11:5]. Все проповідування є проповідуванням про Останні Речі, коли це – проповідування Євангелія. І ніяке проповідування не є проповідування Останніх Речей, якщо це – не проповідування чистого Євангелія, навіть якщо воно – пояснення нічого іншого окрім Об’явлення Івана Богослова та інших есхатологічних текстів Святого Письма. Як може будь-хто проголошувати Господню смерть без думки про Його повернення? Як може слово «виправдання» виходити з наших вуст без думки про Його повернення судити живих і мертвих? Як можна говорити в кінці проповіді «Амінь», не думаючи про той великий «Амінь» в кінці Біблії: «Амінь. Прийди, Господи Ісусе»?