ХРИСТИЯНИ І ПОЧУТТЯ

    Є люди, які вважають себе за добрих християн, хоча вони й духовно мертві. Вони ніколи не відчували справжніх мук через свої гріхи. Вони ніколи не були переповнені страхом через свої гріхи. Їх ніколи не лякала думка про пекло, на яке вони заслуговують; вони ніколи не ставали перед Богом на коліна, гірко оплакуючи жахливий, проклятий свій гріховний стан. Набагато менше вони проливали солодкі сльози радості та славили Бога за Його милосердя. Вони читають і слухають Слово Боже, не будучи ним особливо враженими. Вони ходять до церкви і приймають відпущення гріхів без відчуття оновлення. Вони приходять до Святої Вечері без внутрішніх відчуттів і залишаються холодними, як лід. Час від часу, коли вони внутрішньо стають схвильованими внаслідок своєї байдужості у справах свого спасіння через брак цінування Божого Слова, вони намагаються втихомирити своє серце міркуванням про те, що Лютеранська Церква навчає, що брак духовних відчуттів не грає ніякої ролі. Вони доводять собі, що такий брак зашкодити їм не може і що вони все одно можуть бути добрими християнами, бо вони вважають себе за християн.
Проте вони живуть у серйозному самообмані. Люди в такому стані не мають нічого, крім глухої віри розуму, оманливої віри, або ж, якщо висловити її ще радикальніше, віри уст. Вони мусять проказувати своїми вустами: «Вірую», - але їхнє серце цього не усвідомлює. Справді, людина, яка не може сказати відповідно до Пс. 34:8, що вона скуштувала і побачила, що Господь - добрий, не повинна вважати себе за таку, що перебуває у стані правдивої віри. Крім того, Апостол Павло каже в Рим. 8:16: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі». Чи може Святий Дух свідчити в нас так, що ми того не відчуваємо? Свідок у суді мусить промовляти достатньо голосно, аби його міг почути суддя. Так само і в нашій справі. Відповідно до Божого Слова, будь-яка людина, яка ніколи не відчувала свідчення Духа про те, що вона - дитя Боже, є духовно мертвою. Вона не може запропонувати жодного свідчення на свою користь і, вважаючи себе за християнина, все-таки чинить неправильно.
Апостол знову, в Рим. 5:1, каже: «Отож, виправдавшись вірою, майте мир із Богом через Господа нашого Ісуса Христа». Об’єктивний мир, установлений через пролиття Христової крові, існує перед нашим виправданням. Отже, Апостол мусить говорити про мир, який відчувається, розуміється і переживається.
    Крім того, Апостол Павло пише в Рим. 14:17: «Царство Боже… праведність, і мир, і радість у Дусі Святім». Радість, із якою промовляє Апостол, не є мирською, або ж плотською, але радістю духовною. Людина, яка скуштувала всі інші види радості, крім останньої, є духовно мертвою.
Приклади тих святих, які описано в Біблії, цю точку зору підтверджують. Ми бачимо, як вони постійно сяють хвалою до Бога через те, що Він для них зробив. Це передбачає, що їхні серця усвідомлювали те милосердя, яке їм виявив Господь. Хіба міг Давид без жодного внутрішнього переживання вигукнути: «Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє святе Ймення Його! Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини Твої Він прощає, всі недуги твої оздоровляє?». Звісно, що коли він промовляв ці слова, то мав дуже живе відчуття цих справ.
    І на останку: спитайтеся в будь-якої людини, яка має всі критерії правдивого, живого християнина, чи вона відчувала всі ці речі, про які вона говорить, - і вона дасть ствердну відповідь, кажучи вам, що після відчуття жаху, який Бог посилає грішникові, вона відчула солодощі Божої благодаті у Христі. Вона скаже вам, що серце її тане в ній із кожною згадкою про любов її Спасителя. І знову-таки, вона також скаже вам, що незважаючи на той факт, що вона знає про отриману благодать, її часто охоплюють страх і муки перед лицем Закону.
   Отже, зауважте, що наше твердження про те, що ніхто не повинен засновувати своє спасіння і свій стан благодаті на своїх відчуттях, не означає, що людина може бути добрим християнином, нічого не відчуваючи щодо релігійних справ. Цьому ми не навчаємо.
Доктор К. Ф. В. Вальтер «Закон і Євангеліє», З дев'ятнадцятої вечірньої лекції, 1885 р.