Думка експерта

Закон України «Про засади державної мовної політики» - загроза національній безпеці України.

Внесення до Верховної Ради України проекту Закону України «Про засади державної мовної політики» народними депутатами України Ківаловим С.В. та Колесніченком В.В. одразу спричинило накладення на нього тавра «антиукраїнський». Хвиля невдоволення пролунала з екранів українського телебачення. У всесвітній мережі «Інтернет» думки користувачів розділилися: від схвалення до абсолютного  засудження, хоча поціновувачів «рідної мови» у всесвітній павутині все одно виявилося більше.

Справа навіть дійшла до бійки у сесійній залі, але закону все ще не було. Лише 3 липня 2012 року Верховна Рада України ухвалила 248 голосами (конституційна більшість становить 226 голосів)  проект Закону України «Про засади державної мовної політики» реєстраційний номер 9073-П.

Тут варто було б поставити крапку і написати, що існування української мови, як і держави – Україна в цілому виявилося під великим знаком запитання. Але все ж розглянемо одне єдине запитання: чому прийняття законопроекту – є загрозою, я б сказав, національній безпеці України.

Почнемо з самого початку, власне з норм законопроекту. Аналізувати і не потрібно, адже це вже зробили профільний комітет та Головне науково – експертне управління Верховної Ради України.

Досить промовистим є вже 3 абзац згаданого висновку комітету: «комітет дійшов висновку, що законодавча ініціатива народних депутатів України С. Ківалова та В. Колесніченка за своїм змістом та формою юридичного викладу не відповідає положенням Конституції України (статті 10, 22, 24, 92, 157), Регламенту Верховної Ради України (стаття 91), Рішенню Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10 рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови, а також не узгоджується з міжнародними документами, ратифікованими Україною, зокрема Європейською хартією регіональних мов або мов меншин».

Комітет вказує на те, що термін «регіональна мова», навколо якого точаться найбільші дискусії, подекуди ототожнюється з конституційним поняттям «мови національних меншин України», що суперечить Конституції України, яка не містить терміну «регіональні мови».

          Думка Головного науково – експертне управління Верховної Ради України  є дещо ліберальнішою, однак вказує на суттєві вади проекту закону.

         Так, науково – експертне управління зазначає, що концептуальною вадою законопроекту є те, що у ньому мова розглядається не як одна із найважливіших етнонаціональних ознак, а як територіальна ознака, що не узгоджується з теорією етносу та нації. У зв’язку з цим законопроект спрямовується не стільки на задоволення мовних потреб національних меншин України, скільки на впровадження регіональних мов, серед яких особливе місце відводиться російській мові. Незважаючи на те, що в Конституції України термін “російська мова” вживається в єдиному контексті з терміном “мови національних меншин України”, у законопроекті простежується тенденція наділити російську мову особливим статусом, відмінним від статусу інших мов національних меншин, на які поширюються положення Європейської хартії. Це відображається тому, що у законопроекті російська мова в різних контекстах згадується 9 разів. Так, у частині першій статті 7 російська мова поставлена на перше місце у переліку регіональних мов або мов меншин; частиною першою статті 10 передбачається публікація актів вищих органів державної влади українською, російською мовою або іншими регіональними мовами або мовами меншин; відповідно до частини п’ятої статті 11 “за рішенням місцевої ради такі тексти офіційних оголошень та повідомлень можуть розповсюджуватись у перекладі  регіональною або російською мовою (мовами); частинами першою та третьою статті 18 надається можливість вільного використання російської мови у економічній і соціальній діяльності, зокрема у спілкуванні співробітників підприємств, установ та організацій; частиною першою статті 22 визначено, що основними мовами інформатики в Україні є українська, російська та англійська мови; у частині третій статті 28 передбачено надання громадянам України права на запис прізвища та імені (по батькові) в паспортних та інших офіційних документах у транскрипції з української, російської або іншої мови за вибором громадянина; у змінах до Закону України “Про інформаційні агентства” інформаційним агентствам дається право поширювати свою продукцію державною мовою, російською, іншими регіональними мовами або мовами меншин, а також іншими мовами.

          Тим часом, за змістом відповідних положень статті 10 Конституції України та Закону України “Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин” російська мова є мовою однієї із національних меншин України і не має якогось особливого статусу, відмінного від інших мов національних меншин України.

На мою думку, навіть особам без юридичної освіти стало зрозумілим, що прийнятий законопроект м’яко кажучи не сприяє розвитку української мови, а, якщо бути точнішим – навпаки сприяє її занепаду.

А тепер, задумаймося над питанням чи може бути держава без мови? Відповідь може бути лише одна – «Ні!» Без  своєї власної мови, ми не можемо сказати нашим дітям, онукам, нащадкам, що ми є українська нація, адже головною ознакою, що  нас ідентифікує поряд з іншими народами є саме мова - унікальна, мелодійна, неповторна українська мова. Невже ми зможемо опустити руки і дозволити плюндрувати підвалини нашої державності? Я думаю, власне, як і всі свідомі українці,  ні.

І саме тому з написаного, я можу зробити лише один висновок, який, нажаль не зробили  248 народних депутатів України – прийняття Верховної Радою України Закону України «Про засади державної мовної політики» є загрозою національній безпеці України.

Олександр Панчук, магістр права.