Рости на спасіння (проповідь)

пʼятниця, 12 лютого 2016 р.

Служіння піклування та опіки, вчення і оборони

     Сьогодні, як за днів Лютера, поширеною є думка, «що служіння єпископа має на увазі гідність і що той є єпископом, хто носить на голові митру». Це – не так. «Не посада має на увазі гідність. Ні, це – служіння, яке потребує, аби посадовець піклувався про нас, наглядав за нами і був нашим опікуном».[1] Далі: «Тож нині можна знайти багато таких, які дадуть, аби Євангеліє проповідувалося за умови, що ніхто не кричатиме проти вовків і не проповідуватиме проти прелатів». Але не достатньо годувати овечок, не відганяючи вовка. Власне кажучи, «вовк може, звісно, дати, аби в овечок було добре пасовисько. Чим вони жирніші, тим більше вони йому подобаються». Єдине, чого він не може знести, так це – «ворожого гавкання псів».[2] Тому назва першого богословського журналу Міссурійського Синоду була Lehre und Wehre («Вчення і оборона»; дивіться також ФЗ ПП ПН, 14). Історично єпископат як структура часто в цьому питанні поступався як пастирям, так і мирянам.[3]

Професор Курт Маркворт, "Церква та її спільнота, служіння і управління"

___________________

[1] Коментарі на 1 Петра (1523 р.), LW 30:135-136; WA 12:389-390.
[2] Там само.
[3] «Єпископат, дії якого були такими вчасними та погодженими в Нікеї при зростанні аріанства, не відіграв таку саму добру роль як клас, або верства людей у неспокійних наслідках Собору, – проте це зробили миряни. Вселенський люд упродовж усієї історії християнства був упертим борцем за вселенську правду, а єпископи такими не були. Звісно, було чимало великих і повчальних винятків… Афанасій, Іларій, Василь, двоє Григоріїв і Амвросій». Так писав Д. Г. Ньюмен, ремарки якого ніколи йому не пробачили, хоча наприкінці він і став кардиналом. The Arians of the Fourth Century, c. 445.

Немає коментарів: