(Нарис проповіді пастиря В’ячеслава Горпинчука)
А Господь відказав: «Хто ж тоді вірний і мудрий домоправитель, що пан настановить його над своїми челядниками, щоб давати харч визначену своєчасно? Блаженний той раб, що пан його прийде та знайде, що робить він так! Поправді кажу вам, що над всім маєтком своїм він поставить його. А коли раб той скаже у серці своїм: «Забариться пан мій прийти», і зачне бити слуг та служниць, їсти та пити та напиватися, то прийде раба того пан за дня, якого він не сподівається, і о годині, якої не знає, і розітне його пополовині, і визначить долю йому з невірними! А раб той, що знав волю свого господаря, але не приготував, ані не вчинив згідно волі його, буде тяжко побитий. Хто ж не знав, а вчинив каригідне, буде мало він битий. Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть» (Євангеліє від Св. Луки 12:42-48).
Благодать вам і мир від Бога, Отця нашого! (Кол. 1:2) Амінь.
Дорогі брати і сестри, в «Малому катехізисі» доктора Мартіна Лютера, в 5 розділі є настанова про те як навчати ненавчених сповідатися. І в тій настанові є такі слова: «Поміркуйте над своїм становищем згідно з Десятьма Заповідями, зважаючи на те, чи ви – батько, мати, син, донька, господар, господиня чи слуга, - чи ви були неслухняними, невірними, ледачими, чи ви образили кого-небудь словом або ділом, чи вкрали щось, зневажили когось, чи знехтували чимось, чи завдали комусь болю».
Ці слова – чудова порада не лише для ненавчених сповідатися, але й гарне нагадування для кожного з нас. Бо наші взаємини з Богом включають ще й наші взаємини з ближніми. А наші ближні – це члени нашої сім’ї. Але не тільки вони. Це ще й наші колеги, співробітники, начальники або підлеглі. Тому коли ми грішимо проти одного з наших ближніх, то грішимо й водночас проти Бога. Щодня слід згадувати про свої вчинки, щодня слід просити прощення в Бога за наші гріхи, а також просити в Нього, аби Він творив у вас чисте серце і духа праведного у вашому нутрі. «Бо з серця виходять лихі думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину опоганює» - каже Господь (Мт. 15:19, 20).
Коли серце нечисте, тоді й усе інше нечисте. А власник, господар такого серця – нещасна людина, навіть коли цього поки що не усвідомлює. Отже наш євангельський текст на кінець цього церковного року починається із запитання нашого Господа: «Хто ж тоді вірний і мудрий домоправитель, що пан настановить його над своїми челядниками, щоб давати харч визначену своєчасно?» Господь таки одразу й дає відповідь: «Блаженний той раб, що пан його прийде та знайде, що робить він так! Поправді кажу вам, що над всім маєтком своїм він поставить його».
Над ким поставив вас, дорогі брати і сестри, Господь? Над сім’єю? Над дітьми та внуками? Над працівниками? Багато людей згадують про те, що всяка влада – від Бога. Вада батьків над дітьми – від Бога. Влада начальників над підлеглими – від Бога. Влада пастирів над мирянами - від Бога. Але як часто ми, що маємо владу, забуваємося про обов’язки цієї влади.
У сьогоднішній притчі є два види домоправителів. Один – вірний своєму панові. А інший – домоправитель із подібною, дірявою наче решето пам’яттю. Щойно отримавши владу від пана, щойно пан за двері, як цей домоправитель думає: «Забариться пан мій прийти». Жахливе мислення, катастрофічне. Велика прикрість у тому, що подібне мислення від народження мають усі люди, бо всі ми народилися у гріхові, смертельній хворобі, успадкованій ще від наших прабатьків, Адама та Єви.
А від думки до дії зовсім недалеко. В народі кажуть: «Якби то так до чогось доброго!» А злому і вчити не треба. Не треба закінчувати школи чи університету, аби робити зло. Зі злом ми народжуємося. І невірний раб із нашої притчі не бариться робити те, що властиве його природі. Господь каже, що коли існує невірність панові, то раб «зачне бити слуг та служниць, їсти та пити та напиватися». Чи давав Господь комусь такі повноваження, аби знущатися із ближніх? Ні! Може Він дозволив комусь бути егоїстом та жити у власне задоволення за рахунок тих, над ким він поставив домоправителя? Та ж ні! Заповідь Господа щодо ближніх залишається та сама і такою буде до кінця цього віку: «Люби свого ближнього як самого себе!»
«Люби!» - Не «Бий підлеглих чоловіків і жінок!» Не «Знущайся із людей!» Не «Набивай собі кишені!» будь якою ціною. А «Люби свого ближнього як самого себе!» Але звідки візьметься та любов до ближнього, коли немає любові до Пана – до Господа Бога, а є лише думка: ««Забариться пан мій прийти» отже можу робити, що хочу – тепер я господь і бог тут, над цими людьми.
Так може бути будь-де у світі: від низів і аж до самих верхів. Так може бути і в церкві. Коли домоправитель-проповідник замість того, аби піклуватися про домашніх, віруючих і докоряти за гріхи та прощати гріхи тим, що каються, годувати їх вчасно прощенням Христовим, весь час б’є вірян то Законом, то переданням, а то сп’янівши від сатанинського дурману єресей, дихає на них перегаром спасіння через добрі діла, благословення через поклоніння святим чи прощення через паломництва.
Хай стережуться всі такі домоправителі. Сьогодні ще не пізно розкаятися, бо ще ось-ось і Пан Христос повернеться і станеться це «за дня, якого він не сподівається, і о годині, якої не знає, і розітне його пополовині, і визначить долю йому з невірними! А раб той, що знав волю свого господаря, але не приготував, ані не вчинив згідно волі його, буде тяжко побитий. Хто ж не знав, а вчинив каригідне, буде мало він битий.».
А зараз зверніть увагу на ці слова Христа: «Тож від кожного, кому дано багато, багато від нього й жадатимуть. А кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть». Ви – християни. Вам дано багато. І вам багато повірено, багато доручено.
А що ж вам дано? Віру в Самого Сина Божого Ісуса Христа. Ця віра привласнює Христа Спасителя. Вона – Його дар і будучи Його даром вона робить вас Христовими, а Христа вашим Спасителем. І все, що Його – також ваше, через віру.
У притчі Він у дорозі, і Його названо паном, але цей пан, справжній пан, бо це Він - Цар над царями та Пан над панами (1 Тим. 6:15). Він міг би цілу вічність радіти на небесах з Отцем і Святим Духом. Він міг бенкетувати із небесним військом, святим і непорочним. Він міг би тішитися співом небесних хорів, але Він обрав щось інше.
Він обрав щось інше, бо по-іншому Він не міг. Це ж Він дав нам заповідь: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Звісно ця заповідь стосується Отця, і Сина, і Святого Духа. І це ж Він дав нам заповідь: «Люби свого ближнього як самого себе». І це Він стався нашим ближнім. І то непросто ближнім нашим, а найближчим. Бо те, що Син Божий робив і робить не просто для цілого людства, але робить Він це для кожного з вас особисто і це Його діяння стає вашим через віру.
Власне й навіть, народившись від Діви Марії у Віфлеємі, Він мав би мати щасливе життя вічне у людській плоті. Адже Він – вічний Бог і досконала, безгрішна людина. Він не мав би помирати. Він міг би насолоджуватися всім тим, що робив для інших – прекрасним вином та чудесною їжею, погідними днями й вечорами, чудесним товариством ангелів, які би прислуговували Йому день і ніч. Він мав би так провести Своє життя, якщо дивитися на Христа з мирського погляду. Але так Він не міг.
Він не міг так, бо це не в Його природі. Бо Господь Христос – любов. Бо Він вас любить. І Він не хоче, аби ви закінчили так, як невірний домоправитель. І, щоби так не було, Він бере на Себе усі до одного ваші гріхи і несе їх на Голгофський хрест. Він бере ваш гріх дитини, батька й матері, начальника і підлеглого і йде тяжкою дорогою падаючи під тягарем римського хреста.
Аби вас не було засуджено разом із невірними, Христа було розіпнуто поміж двох невірних – злочинець був ліворуч від Нього і праворуч від Нього. Але муки, яких зазнав Він не зрівняти із жодними стражданнями будь-якої грішної людини – бо на Ісуса було покладено гріх усіх нас. Коли Ісус помирав– то від Нього Бог відвернувся, аби ніколи не відвертатися від нас в Ім’я Свого Сина розп’ятого за наші гріхи. Бо Христове розп’яття було для вас і за вас.
Ісус – блаженний раб, досконалий домоправитель, Який служить Своєму домові – Своїй любій Церкві, помирає за неї – за кожного з вас, аби у Своєму світлому воскресінні, на третій день по смерті на Голгофі, проголосити торжество Свого домоправительства – виправдання кожного з вас, що віруєте в Христа, надієтеся на Нього і на Нього уповаєте кожної миті свого життя. Блаженний той раб, що перебуває у домі Христовому, Його Церкві, бо тут Господь вчасно докорить через Свій Закон.
І вчасно дасть Господь харч для нашої віри, проголосивши нам відпущення гріхів, вказуючи нам на хрест і несе промовляючи: «Там Мене били за вас! Там Мене розпинали за вас! Там Я помирав за вас! Коли вам тяжко – подивіться туди. Коли з вас знущаються, пам’ятайте, що ще більше знущалися з Мене. Коли від вас невірні домоправителі відбирають ваші гроші, ваші заробітки та пенсії, ваші статки, пам’ятайте, що від Мене відібрали і Мій останній одяг, розділивши Його жеребкуванням і Моє життя, упевнившись у Моїй смерті через наконечник списа. Але Я живий і Я з вами. Де ті первосвященики, що плювали Мені в обличчя? Де та сторожа, що била Мене? Де ті римляни, що пробивали Мені цвяхами руки та ноги? Де усі невірні домоправителі, разом із Кайяфою і Пілатом? А Я ось з вами, Я живу вічно і ніколи вас не полишу. Бо Я воскрес – воскреснете і ви. Я живу вічно і ви будете жити вічно зі Мною. І немає такої перепони, що відділила би вас від Моєї любові».
І якщо невірний домоправитель сам їсть та п’є і марнує багатство, яке доручив йому Господь, то Сам Господь – не такий. Він нас годує Своїм правдивим тілом. Він нас поїть Своєю святою кров’ю, аби ми не охляли і не занепали на силах, а самі були вірними домоправителями там, де Він нас поставив – дітьми та батьками, підлеглими та керівниками, учителями й учнями, пастирями та мирянами, що добре знають свої обов’язки та виконують їх у любові до Господа Ісуса та до всіх ближніх, які є довкола нас.
Нам багато дано. Нам подаровано віру Спасителя. А де є віра – там є і вірність. Бо вірою і самою вірою приймаються усі дари Святого Духа. Серед них і вірність Христові. Слова ці – однокореневі. Але корінь – віра, вірність же – слово вже похідне від віри. Отже де є віра в Христа, там є і вірність, і вгодне Богові домоправительство, яке стає таким винятково через саму віру, бо без віри догодити не можна (Євр. 11:6). І готовність зустріти пана – Ісуса Христа теж є через віру, як і саме блаженство, бо блаженні ті, що увірували (Івана 20:29). Бо серце, яке вірує, не буде говорити: «Забариться пан мій прийти». Натомість воно промовляє: «Прийди, Господи Ісусе». Амінь.
Благодать Божа нехай буде з вами! Амінь. (Кол. 4:18).
Немає коментарів:
Дописати коментар