Є дві спокуси, які не перестануть на вас нападати. Перша – та, що ви цілковито не гідні такого багатого заповіту. Друга – та, що навіть якби ви були цілковито гідними, то благословення – настільки велике, що людська природа нажахана вже самою його величчю, бо чого не приносить із собою прощення всіх гріхів і вічне життя? Якщо до вас прийде якась із цих спокус, то ви мусите, як я вже сказав, цінувати слова Христа більше від [власних] думок. Він вас не обманюватиме, але обмануть вас власні думки.
Точно так, якби бідному жебракові і навіть негідникові було заповідано тисячу гульденів, то він не вимагав би їх через свою заслугу чи достойність або ж відмовився претендувати на ті гроші через розмір суми. Справді, якби хтось докорив йому за його недостойність або за розмір суми, то він, звісно, не дав би, аби така розмова його налякала. Він би просто сказав: «А тобі яке діло? Я дуже добре знаю, що я недостойний цієї спадщини. Я не вимагаю цього добра моїми особистими заслугами так наче це мені має належати, а через ласку та милість заповідача. Якщо він не думав, що заповісти мені це не є надто великим, то чому я повинен спинитися і не вимагати спадщину та не брати її?» Так само і щодо таїнства, полохливе та боязке сумління мусить, всупереч своїм думкам, покладатися на заповіт Христа і наважуватися у непохитній вірі, незважаючи на особисту негідність та велич благословення. Бо саме це й робить його божественним заповітом, який приносить такі великі благословення людям настільки недостойним – таким чином Бог бажає пробудити до Себе любов понад усе. Так Христос втішав відкинутих, які вважали благословення надто великим: «Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство» [Луки 12:32].
Та погляньте, що вони зробили з месою! Найперше, вони сховали ці слова заповіту і навчали, що мирянам промовляти їх не слід, що це – таємні слова і їх слід промовляти в месі лише священиком. Хіба диявол не вкрав тут майстерно від нас головну річ у месі і змусив її мовчати? Бо хто лишень чув, як проповідується, що в месі треба прислухатися до цих слів заповіту і покладатися на них у непохитній вірі? Втім це має бути головною річчю. Таким чином вони боялися і навчали боятися нас там, де причини для страху немає, а насправді там лежить всі наша втіха та надія.
Як багато нещасних сумлінь, які загинули від страху й суму, можна було би втішити та врятувати цими словами! Який чорт сказав їм, що слова, які мають бути найбільш відомими і найчастіше відкрито казаними серед усіх християн – серед священиків і мирян, чоловіків і жінок, старих і молодих – що їх треба приховувати у великій таємниці? Як же ми можемо знати, що таке меса або як її використовувати чи дотримуватися, якщо ми не повинні знати слів, з яких складається сама меса.[1]
Аби ж то Бог дав, щоби ми, німці, промовляли месу німецькою мовою і співали ці «найпотаємніші» слова найголосніше з усіх! Чому не повинні ми, німці, промовляти месу нашою мовою, коли латиняни, греки та багато інших дотримуються меси своєю рідною мовою? Чому повинні ми не тримати таємними ще й слова Хрищення: «Хрищу тебе в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь?» [Мт. 28:19]. Якщо кожен промовляє по-німецьки і вголос ці слова, які не менш святе Слово та обітниця Божа, то чому кожному не дозволити чути та промовляти вголос і по-німецькому ці слова меси?
Доктор Мартін Лютер, Трактат про Новий Заповіт
Немає коментарів:
Дописати коментар